Режисер, за яким варто стежити наступні 20 років: Наріман Алієв («Додому»)

Звезды / Интервью
Фото: Михаил Федорак, Arthouse Traffic, Instagram.com/evgefilm
Cosmo

Спеціально до 20-ї річниці Cosmopolitan Україна ми підготували проєкт про молодих фахівців, за якими, на думку експертів, варто стежити наступні 20 років. Зустрічай переможця в категорії «Кіно» — режисера Нарімана Алієва.

Драма «Додому» — дебютна повнометражна робота Алієва — потрапила до лонг-листів премій «Оскар» і «Золотий Глобус», брала участь у програмі «Особливий погляд» Каннського кінофестивалю та здобула Гран-прі Одеського міжнародного кінофестивалю.

Фільм стартував у прокаті 7 листопада. Розклад сеансів у своєму місті шукай тут.

НАРІМАН АЛІЄВ
26 років, режисер фільму «Додому» (Evge)  

В українському кінематографі немає ейджизму. Державну підтримку проєкту може отримати як бувалий 80-річний режисер, так і молодий хлопець на кшталт мене в 25. Ніхто не запитує про вік — усі дивляться на те, що ти зробив. 

На момент пітчингу я мав у доробку три короткометражні роботи, які вже показували на українських та зарубіжних фестивалях. Приміром, коли мені було 23, мій фільм брав участь у Берлінському міжнародному кінофестивалі. Тобто щодо моєї профпридатності питань не було — натомість була робота на суттю: чи здатен ти це зробити, чи не здатен. 

Будь-яка професія, де є елемент творчості, базується на сумнівах. Режисер повинен постійно ухвалювати рішення в екстремальних умовах. Цілком природно, що коли ти береш на себе таку відповідальність, то можеш сумніватися щодо тих чи тих рішень. Головне — не зациклюватися на цих ваганнях і постійно працювати над собою. 

Коли ти довго зайнятий одним проєктом, у тебе замилюється око. Тому дуже важливо слухати інші думки з приводу своєї роботи. Із «Додому» в нас була така традиція: ми переглядали на великому екрані майже кожен драфт монтажу та запрошували на такі покази людей, від яких хотіли би почути фідбек. Тому до прем'єри в Каннах фільм бачили вже близько 40 осіб.

Після показу в Каннах на Variety вийшла рецензія, яку можна вважати дещо упередженою. Критикиня звинуватила нас із Новрузом Хікметом (автором ідеї та другим режисером — ред.) та Марисею Нікітюк (співавторкою сценарію — ред.), яка взагалі є голосом жіноцтва в українському кіно, у шовінізмі щодо жінок. Я припускаю, чому вона могла так написати, але насправді такі звинувачення не мають підстав. Ми в жодному разі не применшуємо вагу жіночої статі в кіно — просто це чоловіча історія. 

Кадр із фільму «Додому»: виконавці головних ролей Ремзі Білялов і Ахтем Сеітаблаєв

Кіно роблять для того, щоби його побачили. Коли в касті стрічки немає селебріті, інструментарій для її промоції досить обмежений, тому участь у великих кінофестивалях — це справді хороша можливість для просування фільму. При цьому до самих відзнак я ставлюся дуже спокійно. Мої короткометражні роботи брали участь у різних фестивалях, але не принесли мені жодної нагороди. Якби я шукав мотивацію в статуетках, то зупинився би вже на тому етапі.

Часто ти робиш не те, що ти хотів би робити, а те, що в тебе виходить робити. Я ще дуже молодий та тільки напрацьовую свої професійні здібності в сторітелінгу. Зараз я стараюся сфокусуватися на тому, що міг би гарно зробити, і паралельно опановую інструментарій. Наступний проєкт, над концепцією якого ми вже працюємо, буде стосуватися сучасної України. Я намагаюся працювати в просторі соціального побуту, але з певними художніми ознаками.

Я великий прихильник американських ситкомів і залюбки зняв би ситком український. Але я не можу сказати, що у мене дуже гарне почуття гумору в кадрі та на екрані. Та бажання в мене є — тож, можливо, я колись прийду і до цього.

Я перестав сприймати кіно на малому екрані. Кліпове мислення, про яке зараз часто говорять, справді дається взнаки: я вже не можу висидіти вдома дві години, безперервно дивлячись один твір. Проходить 20 хвилин — і мені треба відволіктись, перезавантажитись. Ми звикаємо до 20-хвилинної ситкомівської драматургії, де одна історія швидко змінює іншу, і коли вмикаємо на ноутбуці фільм, де лише за 20 хвилин починає розв'язуватись експозиція, не можемо перелаштуватися на такий темп. Загалом це нормально — такі зараз часи. Але я намагаюся якомога частіше ходити до кінотеатру та дивитися все, що мені цікаво, на великому екрані. 

У кінозалі можна отримати зовсім інший експірієнс. Великий екран, темна аудиторія та колективне сприйняття того, що відбувається на екрані, грає свою роль. Це як на музичному концерті: ти можеш слухати певний альбом безліч разів, але коли потрапиш на живий виступ музиканта перед багатотисячним натовпом, у тебе будуть зовсім інші емоції. 

У світі зникає культура перегляду кіно як якогось ритуалу. У театрі вона досі існує: люди вдягають красиві речі, спілкуються перед виставою та в антракті. Виходить такий собі раут. Своєю чергою, кіно стало чимось дуже базовим — його можна вписати десь між покупкою сорочки та обідом на фудкорті ТРЦ. Люди не готуються до візиту в кінотеатр: вони приходять у мол і дивляться: «Так, що у нас зараз є?». Сеанс за 10 хвилин — окей, за 15 — уже ні.  

До того ж, до перегляду українського кіно треба готуватись. Уявімо, що людина приходить до кінотеатру та думає, що би подивить. Бачить 20 сеансів «Месників» і 2 сеанси якогось «Вулкану» Романа Бондарчука. На «Вулкан» треба чекати годину, а «Месники» починаються за 5 хвилин, плюс, людина вже бачила 20 фільмів Marvel і точно знає, на що йде. Вибір очевидний.

Голівуд — це конгломерат універсальних історій для всього світу. Тому навіть якби ми витратили на промоцію стільки ж грошей, скільки витрачають у Голівуді, навряд мали би такий самий ефект, як із «Месниками». Це розважальний контент для максимально широкої аудиторії, а українське кіно — воно локальне.

Я не скажу, що українське авторське кіно якесь надрозумне чи важке, але для того щоб його розуміти, потрібно бути в контексті та виконувати певну домашню роботу. Тут можна провести паралель із літературою: якщо людина знає тільки абетку, прочитати «Ідіота» їй буде досить важко.  

Сюжет фільму «Додому». У кримського татарина Мустафи помирає первісток. Батько приїжджає до Києва, куди його два сини поїхали після анексії Криму, аби повернути молодшого сина додому, а старшого поховати на батьківщині в Криму.

Коли говорять про інвестування про українську кіноіндустрію — це не значить, що хтось дає 20 мільйонів на один фільм, і він має зібрати у прокаті мільярд. Це так не працює. Ви інвестуєте в індустрію. З кожним роком доля українського кіно в кінотеатрах потроху, але зростає — зростає і його аудиторія. Але все це рухається маленькими кроками.

Щоби мій п'ятий фільм колись зміг зібрати стільки ж, скільки він буде коштувати, тільки в українському прокаті, мені потрібно напрацьовувати репутацію вже сьогодні. Зараз усі працюють над цією українською репутацією: набивають руку, вчаться якомога краще виконувати свою роботу. І йдеться не тільки про сценаристів і режисерів — це і про людей, які займаються світлом, декораціями, гримом, костюмами. Уся індустрія потроху навчається. Тому кошти, які виділяються зараз, ідуть на розвиток індустрії. На те, щоби українське кіно за 20 років могло бути якісним, доступним і зрозумілим для глядача. 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Допис, поширений EVGE | ДОДОМУ | HOMEWARD (@evgefilm)

У нас люди хочуть дуже швидкого результату – і бажано без жодних внесків. Це такий суспільний запит — велике диво. Є таке поняття як американська мрія. Ця ідея базується на тому, що якщо ти талановитий та багато працюєш, то досягнеш успіху. Але досягнеш не сьогодні чи завтра, а за деякий час. Те ж саме з українським кіно, аграрним сектором, ІТ. Немає жодної ІТ-компанії, яка сьогодні запустилась — а вже завтра має мільярд. Усім потрібен час на розвиток.

Дуже важко знайти людей, готових інвестувати в кіно, розуміючи, що отримають гроші тільки за 20 років. Немає тих бізнесменів, які хочуть будувати індустрію, — є ті, хто може вкладати в готове. Але треба розуміти, що якщо в країні немає вугілля, ніхто не прийде копати сюди шахти. Треба спершу знайти це вугілля самим — а решта підтягнеться пізніше. Тобто коли будуть люди, готові конкурувати та робити якісний продукт, тоді з'являться й ті, хто вкладатиме гроші в індустрію та в перспективі збиратиме дивіденди. 

До 2014 року наш національний продукт заміщувався російським. Люди сприймали російський контент як свій. Зараз іде процес зворотнього заміщення, і я думаю, що скоро український контент займе цю нішу. Окрім того, завжди будуть авторські роботи, які збиратимуть у прокаті менше, але подорожуватимуть іншими країнами, відкриваючи Україну світові. Такі фільми зароблятимуть за кордоном більше, ніж тут, і це теж нормально.

Є фільми, які працюють тільки три тижні: вони відпрацювали в кінотеатрі — і зібрали свої гроші (або ні). А є роботи, які мають тривалу історію. Наприклад, «Плем'я» Мирослава Слабошпицького — саме така робота, яку переглядатимуть, вивчатимуть і обговорюватимуть ще багато років. Наприклад, на YouTube у відкритому доступі цей фільм подивилися 33 мільйони разів. А в українському прокаті він зібрав менше 1 млн гривень. 

Існує три вектори розвитку для становлення українського кіно.

Перший — це сильна індустрія. Для того, щоб вона була сильною, необхідно перш за все реконструювати освітню галузь. Щоби ми могли випускати з кіношкол людей, які будуть підготовлені до виробництва контенту. Зараз на базі жодної кіношколи не можна створити повноцінну роботу. Навчання в українських кіношколах нагадує гру на виживання — тебе кидають в басейн, і твоя єдина ціль – це вижити. Не проплисти найшвидше чи довше — тупо вижити.

Другий вектор — дистрибуція кіно, зокрема кінотеатральна. Треба мотивувати людей відкривати кінотеатри. У нас дуже мала кількість екранів на таку кількість населення. В Україні приблизно 450 екранів, у Росії — 4,5 тисячі. Хоча в Україні живе близько 40 мільйонів, а в Росії — 140. Тобто людей у них втричі більше, а екранів — удесятеро. Якби в нас було хоча би 1,5 тисячі екранів, то була би можливість показувати як голівудське, так і українське кіно глядачам, які цього хочуть. Я працював у дистрибуції і знаю, що в містах до 50 тисяч мешканців зовсім немає кінотеатрів. Хоча там є люди, які хотіли би ходити в кіно, бо це доступний і зрозумілий вид дозвілля. Це не такі великі гроші, щоби отримати якийсь досвід.

Третій вектор — це глядачі. В українців є стереотип про те, що наше кіно апріорі погане. Хоча ми розуміємо, що «диссидентами весь народ быть не может»: не може все кіно бути хорошим чи поганим. Завжди є якісь градації — для когось буде ближче щось одне, для когось — інше. Але треба дати людям цей вибір і можливість його зробити.

Якщо мільйони людей слухають Оксану Білозір, це не значить що вона краща за Бейонсе. Приміром, у нас є Джамала. Вона велика виконавиця, але її аудиторія може бути більшою. Як на мене, вона має потенціал до того, щоби зібрати «Олімпійський». Але в Україні так не відбувається, і це не значить, що Джамала гірша.

У нас звикли вираховувати все з кількісних позицій, хоча фільм, який збирає найменше грошей, не є найгіршим, — і навпаки. У цій чисельній оцінці не завжди є раціональність.

Не треба йти чи не йти в кіно, просто «тому що воно українське». Дивіться ті стрічки, які вас зацікавили, і якщо серед них будуть українські — це чудово.

Матеріал вийшов друком у жовтневому номері журналу Cosmopolitan Україна.

Текст: Таїсія Куденко
Фото: Михайло Федорак
Стиль: Олена Атаманенко
Макіяж і зачіска: Тетяна Овдієнко 

На Нарімані: сорочка, TOPSHOP; джинси, MANGO
  

Рейтинг / 0
5 5 2