Натхнені Києвом: 6 книг, що передають дух столиці
Літературна подорож вулицями улюбленого міста
Романтичний, революційний, спокійний, галасливий, великий, малий, чужий, величний і до болю рідний. Київ багатогранний і непередбачуваний, як і ті, хто з ним пов’язаний. Готуючись до Дня Києва, ми зібрали шість книг, що роблять спробу передати його есенцію — міста, яке завжди змінюється, але залишає в собі щось вічне.
«Місто», Валер’ян Підмогильний
Книга-мрія про велике місто, яке зрештою поглинає тебе самого. Урбаністичний твір, що розповідає історію молодого селянина Степана Радченка, який приїжджає до Києва, щоб здобути освіту і розпочати нове життя. У Києві він постає перед численними труднощами — від матеріальної скрути до проблем із соціальними зв’язками, але поступово освоює міське середовище, відчуваючи все більше відчуження від свого сільського минулого. Через образ Степана Підмогильний показує процес становлення людини в новому, урбаністичному середовищі. Київ стає важливим персонажем роману, символізуючи як можливості, так і обмеження великого міста.
«Київ! Це те велике місто, куди він їде учитись і жити. Це те нове, що він мусить у нього ввійти, щоб осягнути свою здавна викохувану мрію. Невже Київ справді близько?»
«Що ближче до Києва, рух на річці більшав. Спереду лежав пляж — піщаний острів серед Дніпра, де три моторки невгамовно перевозили з пристані купальників. Місто спливало згори до цього берега. З вулиці Революції широкими сходами до Дніпра котилась барвиста хвиля юнаків, дівчат, жінок, чоловіків — біло-рожевий потік рухливих тіл, що передчували насолоду сонця й води. Серед цієї юрби не було сумних — тут, край міста, починалась нова земля, земля первісної радості. Вода й сонце приймали всіх, хто покинув допіру пера й терези — кожного юнака, як Кия, і кожну юнку, як Либідь. Місяцями погноблені в одежі білі тіла виходили з в’язниці, розцвітали бронзою в гарячій млості на піску, як загублені десь на нільських берегах дикуни. Тут на мить кожному воскресало первісне голе життя, і тільки легкі купальні костюми нагадували за тисячоліття».
«З такими відрадними думками Степан непомітно дійшов до Хрещатика, відразу опинившись у гущині натовпу. Він озирнувся — і вперше побачив місто вночі. Він навіть спинився. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном людської хвилі рангом урвали його заглибленість. На цій широкій вулиці він здибався з містом віч-на-віч. Прихилившись до муру, притискуваний нахабними накотами юрби, хлопець стояв і дивився, блукаючи очима вздовж вулиці й не знаходячи її меж».
«Хмари», Іван Нечуй-Левицький
Повість Нечуя-Левицького описує київську інтелігенцію середини ХІХ століття, зокрема студентів, які приїжджають до Києва для навчання, і їхні взаємини з місцевими жителями. Герої, серед яких Степан Воздвиженський і Павло Радюк, навчаються в Київській духовній академії, де їм доводиться вибирати між власною культурною ідентичністю та тиском імперії. Київ у повісті — це не лише місце навчання і духовного розвитку, а й символ боротьби за українську мову та традиції у часи русифікації, де міська аристократія і духовенство активно сприяють загасанню національної свідомості.
«Стоять київські гори непорушне, заглядають в синій Дніпро, як і споконвіку, несуть на собі пам’ятку про минувшість для того, хто схоче її розуміть, і ждуть не діждуться, поки знов вернеться до їх слава старого великого Києва, поки знов заквітчають їх потомки давніх батьків свіжими квітками історії...»
«І довго ще після молитви, сидячи перед одчиненим вікном, дивився Дашкович на сонний, тихий Київ, на високі гори, де блищали золоті верхи Михайлівського монастиря, де на шпилі висів собор, Андріївський, а попід горою зеленіли садки, біліли стіни будинків. Йому хотілось одного — не покинуть Києва, а другого — знайти тиху, добру, як голубка, і співучу жінку».
«Вечір був такий пишний, сонце стояло на заході таке червоне та ясне, повітря було таке тихе й тепле, що весь Київ, все мале й велике, бідне й багате, висипало з домів надвір. Царський садок, шосе над Дніпром, гори — все те було засипано народом, котрий гуляв, балакав, веселився, роєм вився по алеях садка, де грав оркестр».
«Дівчина з ведмедиком», Віктор Петров (В. Домонтович)
Роман Домонтовича розгортається на фоні Києва 1920-х років, де головний герой, учитель Іполіт Миколайович Варецький, потрапляє у складні стосунки з двома сестрами — Лесею та Зіною Тихменєвими. Київ, з його контрастами між бідністю і розкішшю, стає не лише місцем дії, але й важливим елементом, що підкреслює соціальні зміни того часу. Варецький починає викладати для сестер, і його почуття до Зіни, що хвилює, бентежить та турбує його, розвиваються на тлі Києва, що переживає післяреволюційні трансформації.
«Щоранку я виходжу з дому, коли вулиці ще порожні й повітря м’якою димкою огортає широкі простороні київських гір та ярів, купи темної зелені й будинків з бурого каменю. Я виходжу з дому, поки в тіні зберігається нічна прохолода, хоч зараз усі навколо речі заздалегідь вже відчувають наближення денної спеки».
«Дніпро блищить на сонці лускою якоїсь величезної срібної риби. Роздрібнюючись на променисті краплі, сонце пливе в тремтінні хвиль. Очі сліпнуть од нестерпного сяйва. Свіжі нові соснові дошки пристані пахнуть живицею. Великий дуб похитується й раз-у-раз ударяється об пристань. Од води віє прохолодою».
«Повз мене східцями стрімголов, переганяючи один одного, проносяться галасливі хлопчики з вудками й кошиками, що поспішають один перед одним захопити на березі кращі місця; проходять мляві розхристані повії, що йдуть після безсонної ночі висипатись під східцями або ж в кущах на горбах, порослих густою травою. Зрідка збіжить службовець з туго набитим портфелем, заклопотаний і швидкий, в надії викупатись і не спізнитись на початок служби. Пройдуть з книжками студенти ВИШу, він і вона, з солодкою мрією поєднати Дніпро, сонце, кохання й призначений на післязавтра іспит».
«Амадока», Софія Андрухович
Роман Софії Андрухович розгортається в контексті сучасної війни на сході України, де головний герой втрачає пам’ять після важкого поранення. Його знаходить жінка, яка, вважаючи його своїм чоловіком, намагається відновити його спогади. Сюжет роману переплітає три важливі теми: російсько-українську війну, Голокост та репресії сталінських часів. Київ у творі є не тільки важливим місцем для розвитку подій, але й символічним простором, де перехрещуються різні історії, спогади та ідентичності.
«До речі, про Київ! Я вже неодноразово говорив Тобі, але повторю ще зараз і в листі: Київ цілком залежить від Тебе».
«На скляному мостику Романа раптово загрузла в радісному, розімлілому натовпі суботньої ночі. Навколо неї лунали надламані голоси й тріскучі гітари одразу кількох вуличних музикантів, хтось протискався крізь юрбу на велосипеді, хтось переносив над головами наляканих тер’єрів. Більшість, обліпивши поруччя, самозабутньо робила селфі з видом на невидимий у чорноті ночі вигин Дніпра, що неспішно повз серед вогнів Подолу й Лівого берега, ніби космічний вуж. У проваллі, далеко внизу, плив невидимий пароплав, і на ньому відбувалася гучна вечірка. Ведучий кричав у мікрофон, благаючи гостей не роздягатись і не стрибати у воду. Князя Володимира з хрестом освітлював серпик місяця».
«У той момент, коли одного лютневого дня угорський вчений-археолог націлюється своїм незмінним фотоапаратом, шукаючи найвдаліший ракурс, щоб зафіксувати Андріївську церкву. А змарнілий хлопчик із пекучою шкірою дивиться просто в об’єктив, не відводячи погляду, — і в його очах відображаються Дніпро, і Труханів острів, і Лівий берег, і Дарниця, і дахи, і пустище, де раніше стояла Десятинна церква, і зграї птахів у небі, і рибина, яка мовчки вигинається на березі, охоплена відчаєм замурованого всередині болю».
«Місто з химерами», Олесь Ільченко
Роман розповідає про Київ початку ХХ століття через призму життя архітектора Владислава Городецького, творця легендарного Будинку з химерами. У книзі переплітаються детективний, документальний та містичний жанри: двоє підлітків розгадують таємниці творчості Городецького, а його архітектурні споруди утворюють загадковий символічний трикутник на карті міста. Ільченко показує Київ як живий організм, наповнений таємницями та історіями, які нам ще тільки належить розгадати.
« — Відколи ми почали говорити на теми Києва, його минулого, — зауважив Артем, — я збагнув, що зовсім не знаю нашого міста.
— У якому сенсі? — уточнив Влад.
— Ну от я ходжу вулицями, їду транспортом, мене конкретно пресують у маршрутці, метро... Я знаю, де який боулінг, кафе чи нічний клуб, — розмірковував Артем, — але тільки тепер починаю дивитися на Київ по-іншому. Мені здається, що я бачу за сучасним фасадом обриси справжнього міста.
— Такий собі віртуальний Київ? — примружився Влад. — Я теж іноді бачу його».
«Музей покинутих секретів», Оксана Забужко
Епічний роман, що охоплює три покоління українців, відображаючи важливі історичні етапи XX століття, від Другої світової війни до початку 2000-х років. Сюжет розгортається на тлі Києва, який стає не лише географічним, але й символічним центром пережитих травм і секретів поколінь. Роман досліджує тему пам’яті — як особистої, так і колективної, що передається між поколіннями через «секрети», які замовчуються, але не зникають. Київ у творі виступає як своєрідний музей, де зберігаються історії та наративи, приховані від публічного ока, проте від цього не менш справжні.
«В такі моменти вона чомусь назавжди фіксується в голові, як на поштівці: пізня осінь, їдь, хляга, підсліпуваті ліхтарні, ятки вздовж огорожі Ботсаду, його темна присутність унизу і не менш темна, тільки вгорі, купами бань у бурому небі, — Володимирського собору по другий бік вулиці: я ніби одночасно бачив це все зверху — велетенський, крутий київський схил, по якому мене зносило вділ, як парашутиста, я відчув тілом цей напрямок руху, як буває вві сні, — вділ, обдираючись об штахетини огорожі, на безбач, на голе віття Ботсаду…»
«І немовби темніє крізь ніч на білих сходах до під’їзду разочок чиїхось слідів, і серце од того стискається чимось несповнено-рідним, — коханий мій дворик, ніким не любима київська сецесія доби цементового буму, — ні, все-таки міста, як і речі, теж мають душу, і всім поколінням варварів, своїх і прийшлих, її не витрусити...»
«Є, є-таки в житті й світлі сторони — приміром, Київ у квітні після грози! І як це мені зсередини не чути було, коли вона вперіщила? І неслабо ж, видно, вперіщила, раз круг калюж досі піна біла».
