Фестивалі під час війни: право на свято чи привід для критики?
Літо закінчилося, а разом із ним добігає кінця й сезон фестивалів просто неба. Цього року ми танцювали під улюблених артистів, продумували образи, донатили просто зі сцени — і знову сперечалися про те, чи все це «на часі». Бо на п’ятому році повномасштабної війни питання, як дозволити собі жити й водночас не втратити чутливість до того, що відбувається навколо, нікуди не зникло.
Особливо гостро ця розмова спалахнула після фестивалю «Вирій», яскраві фото й відео з якого розлетілися соцмережами та викликали дуже різні реакції. Але говорити лише про одну подію було б надто просто. Тож Cosmopolitan Ukraine поспілкувався з організаторами кількох найбільших фестивалів цього літа та їхніми медійними гостями — про те, навіщо нам сьогодні великі культурні події, чи повинні вони обов’язково допомагати війську і де проходить межа між правом жити далі та відповідальністю.
Життя не поставиш на паузу
«Чи на часі?» — запитання, яке за останні роки ми встигли поставити собі, здається, про все: концерти, подорожі, вечірки, новий одяг, ресторани, свята. Та війна триває роками, і весь цей час люди продовжують працювати, закохуватися, народжувати дітей, ходити в кіно й слухати музику.
«Мені здається, ми вже четвертий рік живемо з постійним питанням “чи на часі?”. Але неможливо поставити життя на паузу на невизначений термін», — говорить фешн-інфлюенсерка Юлія Єрмолаєва.
Юлія Єрмолаєва, «Вирій»-2026
У команді «Вирію» для цього використовують поняття «здоровий ескапізм». І одразу уточнюють: йдеться не про можливість забути, що в країні війна.
«Напередодні “Вирію” в Києві та регіонах були ракетні атаки, під час самої події лунала повітряна тривога й гості спускалися в укриття. На події було багато військових і ветеранів. Та й кожна людина, яка переступала поріг “Вирію”, робила це з розумінням, що в будь-який момент може пролунати тривога і цей створений нами світ на певний час перерветься.
Тому для нас “Вирій” — радше про здоровий ескапізм. Це не втеча від реальності й тим більше не спроба забути війну. Це можливість на певний час змістити фокус уваги й дозволити собі прожити інший досвід».
гості «Вирію» - 2026
В Atlas Festival говорять про «свідомий відпочинок». CEO фестивалю Наталя Черновол переконана: під час тривалої війни людина просто не може постійно жити в режимі виснаження. Тому фестиваль може бути місцем, де цивільні, військові й ветерани хоча б ненадовго видихають і повертають собі ресурс.
Про військових на фестивалях говорить і співачка Маша Кондратенко: «Мене дуже зворушує, коли на таких подіях я бачу військових і ветеранів. Людей, які хоча б на кілька годин можуть повернутися до цивільного життя, послухати музику, побути серед друзів, відчути прості людські емоції. Бо право на життя, радість і свободу — це, зрештою, саме те, за що ми боремося».
Маша Кондратенко
Культура, яку ми створюємо зараз
Є ще одна причина не ставити фестивалі, концерти, кіно чи театр на паузу — те, що відбувається з українською культурою просто зараз.
«Я часто думаю про те, наскільки страшнішою була б наша реальність, якби за ці роки в ній не з’являлися нові пісні, фільми, книжки, художники, поети, музиканти й артисти. Якби ми залишилися лише з новинами про війну, втрати та руйнування», — говорить Маша Кондратенко.
Вона нагадує й про інший бік цієї історії: росія десятиліттями вкладала величезні ресурси у власну пропаганду, намагалася витісняти українську музику та привласнювати наші культурні сенси. Тому зупинити власний культурний рух зараз означало б добровільно віддати цей простір.
«Саме в цей надзвичайно складний період ми почали відкривати для себе величезну кількість українських талантів. Люди почали більше слухати, дивитися й читати своє. З’явився величезний запит на українську культуру, і мені здається, ми просто не маємо права втратити цей момент».
У «Покоління» про культуру говорять через пам’ять. Фестиваль побудований навколо музики, телешоу, моди та інших символів 90-х і 00-х. Але для команди це не спроба повернутися в часи, коли все було простіше.
«У час, коли навколо так багато невизначеності та змін, музика, фільми, телешоу, мода й інші символи минулих років можуть ставати своєрідною точкою опори. Для нас “Покоління” — не про те, що потрібно згадати “як було раніше”. Це про спільну культурну пам’ять, яка нас об’єднує».
фестиваль «Покоління»-2026
А «Вирій» для багатьох його гостей став прикладом того, як традиційні українські образи можуть отримувати зовсім інше прочитання. Саме це зацікавило Юлію Єрмолаєву: «Мені було цікаво побачити сучасне прочитання української культури — не музейне, не буквальне, а живе. “Вирій” якраз про це: музика, візуальна культура, мода, певна театральність і дуже багато свободи в тому, як люди себе проявляють».
Головна редакторка Harper’s Bazaar Ukraine Ірина Татаренко називає фестиваль «дуже сучасною карнавальною історією» і зізнається, що ще минулого року її захопили гості, які не просто дотрималися дрескоду, а підійшли до цього креативно.
«Я б не розглядала дану подію через оптику війни. Це яскрава подія, яка переосмислює етно, робить його сучасним і не шароварним. І це вже вагомий аргумент на користь його проведення», – каже Ірина, чоловік якої служить у лавах ЗСУ.
Ірина Татаренко, «Вирій» - 2026
Про «Вирій» після фестивалю висловився й режисер Алан Бадоєв. Він побачив у ньому частину нової культури, яка формується просто під час війни, та боротьби за українську ідентичність. Його слова про «Вирій» як явище, що може залишитися в історії українського спротиву, самі викликали суперечки у мережі: частина користувачів соцмереж не погодилася з таким трактуванням слова «спротив».
Чи зобов’язаний фестиваль донатити
А ось тут думки наших героїв справді розходяться.
Для Atlas Festival відповідь однозначна: так. Допомога війську стала частиною фестивалю ще кілька років тому. За словами Наталі Черновол, у 2024 році Atlas Festival зібрав понад 100 млн грн на підтримку Сил оборони, у 2025-му — понад 122 млн грн. Збір 2026 року ще триває.
«Ми переконані, що допомога війську сьогодні має бути базовим стандартом і непорушним правилом для будь-якої розважальної чи культурної події в Україні. Це насамперед про соціально відповідальний бізнес», — говорить Наталя.
Команда «Куражу», яка створює «Вирій», системно підтримує військові та цивільні збори, а відмінність радше у погляді на те, чи має однакова модель збору бути обов’язковою для всіх культурних подій. Цього року після підрахунку результатів фестиваль переказав 2,2 млн грн на «Дронопад» від «Повернись живим». За словами організаторів, за 11 років їхні проєкти сумарно передали на благодійність понад 90 млн грн. Але вимагати від усіх культурних подій однакової моделі вони не вважають правильним.
«Створення робочих місць, сплата податків, підтримка українських артистів і креативних індустрій — усе це теж важливо і для розвитку української культури, і для підтримки країни».
Десь між цими позиціями — «Покоління». Цього сезону фестиваль співпрацює з 2-м корпусом НГУ «Хартія» та долучився до збору на потреби військових. Але тут також не вважають, що всі події повинні працювати за одним сценарієм.
«Сьогодні кожен великий проєкт, на нашу думку, має чесно відповісти собі на питання: як він взаємодіє з реальністю країни та яку користь може створити не лише для своєї аудиторії, а й ширше».
гості фестивалю «Покоління» - 2026
Маша Кондратенко теж вважає запит суспільства на відповідальність справедливим. І звертає увагу: дискусія після «Вирію» була не лише — і навіть не стільки — про яскраві образи гостей. «На мою думку, суспільний запит був радше про відповідність подібних подій реальності, в якій ми сьогодні живемо, і про те, яку відповідальність вони беруть на себе в умовах війни. Зокрема, йдеться про благодійну складову та про те, чи перетворює велика культурна подія свою увагу й ресурс на реальну допомогу. Мені здається, це абсолютно справедливе питання».
«Можна танцювати ввечері й донатити зранку»
Та найбільше суперечок цього літа викликали навіть не самі фестивалі, а те, як вони виглядали у соцмережах. Яскраві образи, танці й усмішки — поруч у стрічці з новинами про обстріли та втрати. Такий контраст справді може різати по живому. «Я розумію, звідки виникає ця реакція. Ми живемо у війні, і контраст між красивими, яскравими світлинами й тим, що відбувається в країні щодня, іноді справді може бути дуже гострим», — говорить Юлія Єрмолаєва.
Але проблема, на її думку, не в одязі чи бажанні красиво виглядати: «Для мене важливіше не те, наскільки яскраво ти вдягнений, а наскільки ти сам залишаєшся чутливим до контексту. Війна не може означати, що культура, музика, мода, краса мають зникнути або існувати виключно в траурному форматі».
Маша Кондратенко не пропонує відмахуватися й від критики: «У кожного цей біль проявляється по-різному. Саме тому я з повагою ставлюся до права людей ставити запитання, критикувати й висловлювати свою позицію, навіть якщо вона не збігається з моєю».
Схожу межу проводять і в Atlas Festival. Запитання про безпеку, укриття, прозорість благодійних зборів, інклюзивність чи етичність певних рішень Наталя Черновол називає справедливою критикою, яка допомагає індустрії ставати кращою. Інша річ — засудження людей уже за сам факт того, що вони організовують або відвідують фестивалі під час війни.
Atlas Festival - 2026
Ірина Татаренко ставиться до такого засудження різкіше: «Я загалом погано ставлюся до всіх інфо приводів, які можуть розколоти суспільством на два табори. Бо ці внутрішні пошуки зради та ворогів недоречні у час, коли ворог у нас один. Мені прикро читати всі обвинувачувальні коментарі. Тому що «Вирій» - не типовий фестиваль, куди приходять не для того щоб підспівати улюбленому виконавцю із стаканчиком сидру у руках. Він має потужну культурну складову й задає вектор та високі стандарти вітчизняній фестивальній культурі».
А відповідальність цивільної людини вона бачить у цілком конкретних речах: офіційно працювати й платити податки, донатити військовим і волонтерам, підтримувати українських виробників та «голосувати» гривнею за українську культуру — купувати квитки на концерти, виставки, фестивалі й книжки. «Я от минулого тижня три книжки замовила. Слабо уявляю, коли я буду їх читати. Але вони лежать у мене вдома, і у мене відчуття, що “це скарб”», – каже Ірина.
Мабуть, однієї правильної відповіді на «чи на часі?» ми так і не знайдемо. Та й навряд чи вона існує. Можна сперечатися про те, чи повинна благодійність бути обов’язковою для кожного фестивалю. Можна по-різному реагувати на яскраві фото у стрічці. Можна не хотіти танцювати самому — але це ще не означає, що не має танцювати ніхто.
«Для мене межа проходить не між «можна веселитися» і «не можна веселитися», а у відповідальності й усвідомленні реальності, в якій ми живемо. Можна танцювати ввечері й донатити зранку. Можна вдягнути неймовірний образ і водночас переживати через обстріл, допомагати армії, підтримувати людей поруч, — говорить Юлія Єрмолаєва. — Ці дві правди можуть існувати одночасно.
І, мабуть, наше право продовжувати жити — це теж те, що ми зараз захищаємо».
