10+1 історія про кохання і війну. Марина Протас, Яна Сеник та інші учасниці проєкту «Дружина ветерана» про те, як це — любити, чекати й жити далі

Війна диктує свої правила стосунків: короткі повідомлення в месенджерах, а замість спільних планів — вміння тримати тил і адаптуватися до реальності, якої ніхто не вчив. Це досвід, який часто залишається невидимим, але саме на ньому тримається стійкість тисяч родин.

Саме про це — проєкт «Дружина ветерана» від Київської школи державного управління імені Сергія Нижного. Запущений у березні 2025 року як освітня платформа, він перетворився на закриту екосистему. Сьогодні це простір для 8 тисяч жінок, де понад 2 тисячі учасниць у закритій спільноті допомагають одна одній проходити через найскладніші етапи: від повернення чоловіка з фронту до статусу «дружина полеглого Героя».

Ми зібрали одинадцять відвертих історій жінок про кохання під час війни — про партнерство, випробування і витримку.

Першу частину матеріалу читай за посиланням. Нижче — фінальні п’ять розповідей.

Марина Протас

Костюм з вишивкою — Chernikova; сережки, підвіски та кільця — Hollo

Марина Протас познайомилася з Ярославом у Дружківці на початку 2023 року. Вона — піаністка, директорка музичної школи. Він — доброволець, зв’язківець, а в мирному житті — айтівець.

Марина згадує: «Після початку повномасштабної війни я багато волонтерила — допомагала самотнім літнім людям, які залишилися в місті. Я дуже вигоріла й ніби заховалася за зайвими кілограмами та бронею байдужості до особистого життя».

Вона зачепила його гонором, він її — піклуванням. «Він просто продавив мою оборону своєю турботою», — усміхається Марина.

Справжні випробування почалися під час розлуки. Коли Ярослава спершу перевели до Миколаєва, а згодом — до Павлограда, Марина зіткнулася з власною вразливістю. Вона називає цей стан «позицією дитини»: сльози, капризи, емоційні гойдалки, нескінченні з’ясування стосунків. Та війна — це пришвидшений курс дорослішання.

Коли спілкування звузилося до повідомлень, Марина зрозуміла: щоб зберегти ці стосунки, їй потрібно змінюватися самій:

«Моя трансформація трималася на трьох опорах. Перше — духовність: двомісячний піст і молитва допомогли приборкати его. Друге — освіта: глибинне вивчення військової психології дало розуміння “консервації” військових — стану, коли почуття й емоції ховаються всередину заради виживання. Третє — прийняття: з того часу мої повідомлення — це безпечний простір».

Відтоді Марина терпляче чекає й з розумінням ставиться до комунікації з партнером: не вимагає подробиць його життя, не наполягає на зустрічах. Натомість ділиться своїм: розповідає про кожен день, надсилає фото неба над Києвом, нової зачіски, конференцій, фотосесій — усього, що хочеться розділити з коханим.

Костюм з вишивкою — Chernikova; сережки, підвіски та кільця — Hollo

Внутрішню роботу цієї життєрадісної, відкритої білявки із широкою усмішкою помічають психолог, близькі подруги та Ярослав.

«Минулого року моє життя кардинально змінилося — і все заради Ярослава. Тепер намагаюся бути для нього опорою й підтримкою — чесно і щиро ділитися своїми думками та відкриттями», — каже Марина.

Головні її опори — віра, психологія й тілесні практики. Вона медитує, малює, займається спортом, подорожує, відвідує театр, практикує дихальні вправи.

Востаннє Марина бачилася з коханим у липні 2024 року, перед його від’їздом до Миколаєва. Нині вона живе в Києві, завершила сертифіковану програму з арттерапії в Українській євангельській теологічній семінарії, вивчає психологію та має приватну практику.

На запитання про мрії Марина відповідає: «Після закінчення війни ми з Ярославом домовилися поїхати в Мексику. У 2023 році дивилися телепередачу й вирішили: ми там будемо».

Марина усвідомлює, що вони обоє проходять складні етапи — дорослішання та зростання — і що при зустрічі, можливо, доведеться знайомитися наново. Вона готова до цього.

«Я не можу змінити обставини, але можу змінити своє ставлення до них, свій стан — і жити, довіряючи Богові, собі та Ярославу».

Катерина Ткаченко

Вишита сорочка та комірці — Chernikova; брюки конопляні — Hemp touch; прикраса — glya yaka tsyatsya; сережки — Samokish

Заступниця директора Молодого театру Катерина Ткаченко — родом з Донецька. Улітку 2014 року батько вивіз родину до родичів у Бердянськ — нібито на море, а згодом і до Києва. Переїзд був вимушений, довелося будувати нове життя.

«Тато не казав, що буде війна, але вже тоді щось підозрював. Він сказав, що в Донецьку небезпечно залишатися — тут коїться щось недобре. Я тоді нічого не розуміла, усвідомлення прийшло пізніше…»

Зберігши бюджетне місце як ВПО, Катерина вступила на бюджет до київського НАУ на маркетолога. Після переїзду переживала сильну депресію, сум і втрату опори. Та згодом дружба, театральна студія й люди поруч допомогли освоїтися й почати нове життя.

З майбутнім чоловіком Ігорем вони працювали над благодійною виставою в ТЮГу, організованою спільно з фондом «АРТ ПОМІЧ». Зібрані кошти передали на допомогу онкохворим дітям «Охматдиту». Ігор тоді був помічником режисера за кулісами, Катерина — адміністраторкою. Тоді вони так і не познайомилися. Згодом Ігор знайшов Катерину в соцмережах і написав їй, а в ніч із 31 грудня на 1 січня вперше зателефонував — гарно поставленим дикторським голосом запросив на побачення. Уже на другому побаченні він упевнено сказав, що Катерина буде його дружиною. Так згодом і сталося.

«Нам було дуже цікаво вдвох, ми могли говорити про все на світі. Я ніколи не бачила, щоб на мене дивилися з таким захватом. Це було дуже романтично — і мене це підкорило».

У 2019 році вони одружилися. Обоє працювали в театральній сфері, мали спільних друзів, інтереси й коло спілкування.

У 2022 році Ігор пішов добровольцем до 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади та згодом став виконувачем обов’язків голови пресслужби. Катерина тоді сказала: «Для мене це дуже важко, і я не знаю, що буде далі. Але якщо ти для себе це рішення ухвалив, я не маю іншого вибору, крім як тебе підтримати». Відтоді їхнє життя стало схожим на тисячі інших під час війни: відеозв’язок, очікування повідомлень, поїздки до нього, лічені дні відпустки.

Вишита сорочка та комірці — Chernikova; брюки конопляні — Hemp touch; прикраса — glya yaka tsyatsya; сережки — Samokish

Змінилися обоє. За словами Катерини, Ігор виріс і змужнів. Вона теж стала значно самостійнішою — тепер часто доводиться виконувати й «чоловічу» роботу. Безліч дрібних і великих рішень поступово трансформували її легкий і веселий характер.

«Я намагаюся під це підлаштовуватися, бо ми тепер — дві інші, “нові” людини. Ми зростаємо в різних соціумах: я — в цивільному, він — у військовому. І як би нам не було важко, особливо в питанні розуміння одне одного, ми намагаємося змінювати те, що від нас залежить, і зберегти найцінніше — сім’ю».

За чотири роки війни подружжя пройшло різні етапи. Про теперішній стан Катерина говорить так:

«Моє життя зараз ніби в режимі очікування — я чекаю його вдома. До початку повномасштабної війни ми хотіли дітей, але тепер у мені борються дві Катерини. Одна хоче дочекатися чоловіка і пройти шлях вагітності, народження та виховання дітей разом. Інша розуміє, що війна може тривати ще довго — і не можна відкладати життя на потім. Треба жити зараз, будувати сімейне гніздечко, народжувати дітей, починати власну справу. Бо хто знає, коли “потім” настане? Ми нещодавно це обговорили з Ігорем і вирішили: жити ЗАРАЗ і нічого не відкладати — бо потім може й не бути…».

Катерина Чижик

Жакет і брюки — Umahanova; підвіска та сережки — Samokish; перли із дзвіночками — Patokastudio

Активізм Катерини Чижик — не діяльність, а риса характеру. До 2014 року вона займалася громадською роботою — була заступницею голови Національної ради з питань ОСББ при Кабміні. Після 2014-го стала волонтеркою, переважно для добробату «Дніпро-1».

Зі своїм коханим Катерина познайомилася у 2014 році — на початку російсько-української війни. Підполковник Михайло Михайлович Чумаченко, кадровий військовий із Кривого Рогу, на той час очолював сектор розвідки. У 2016 році він звільнився з армії за станом здоров’я. «І це були найщасливіші роки нашого цивільного життя — аж до повномасштабного вторгнення», — згадує Катерина.

У 2022 році, після початку повномасштабної війни, пара розписалася — просто у штабі, у фаті з марлі, але дуже-дуже щаслива. «Коли почалася повномасштабна війна, я чітко розуміла, що він усе одно піде. Він пішов — і я пішла служити. Я не так довго, а він — до 2023-го…»

У серпні 2023 року Михайло Чумаченко загинув у автокатастрофі — в перший день відпустки. Катерину, яка їхала на пасажирському сидінні, забрала швидка.

«Я вийшла сама з машини. Намагалася його витягнути й не могла. Потім знайшла його телефон — боялася, щоб він не потрапив у чужі руки, бо в нього був високий рівень інформаційного доступу».

Говорити про наступні дні й місяці Катерині боляче й досі. Друзі повідомили лікарів і родину, що жінка перебуває в настільки тяжкому емоційному стані, що може накласти на себе руки, якщо дізнається про загибель чоловіка. Тому Михайла поховали без неї. Про його смерть Катерині сказали лише через чотири дні, а на могилу коханого вона вперше прийшла на сороковий день.

Слідчий, який допитував її щодо обставин загибелі чоловіка, був жорстким і неемпатичним. «Ці військові понапиваються...» — казав він, завдаючи жінці ще більшого болю, адже до підполковника це не мало жодного стосунку. Крім того, загибель чоловіка юридично класифікували як «небойову втрату», тож Катерина не має статусу дружини загиблого офіцера.

Жакет і брюки — Umahanova; підвіска та сережки — Samokish; перли із дзвіночками — Patokastudio

Побратими Михайла Михайловича ініціювали його посмертне нагородження орденом Богдана Хмельницького. Міська рада встановила меморіальну дошку на будинку, де він жив, а ветерани внесли його ім’я до онлайн-музею пам’яті воїнів ЗСУ міста Дніпра.

До життя Катерину повернуло запрошення товариша по Майдану долучитися до проєкту «Інститут волонтерів» у Львові. Саме там народилася ідея створити у Дніпрі психологічний простір — місце, де люди зі схожим досвідом можуть зцілюватися, де є нетравматичне спілкування, професійна спільнота й фахова допомога.

«Це було рятівним для мене. Через дію я могла думати не лише про “тут і зараз”, а й про те, що маю зробити завтра. Таке маленьке планування допомагало знаходити сенси в повторюваних рухах і фізично-емоційних обставинах — щоб цей день перейшов із сьогодні в завтра. Ми отримали великий грант, і 19 квітня 2024 року у Дніпрі відкрився центр психологічної підтримки “ПроЖити”».

Катерина Чижик стала його керівницею. За рік роботи простір відвідали понад 5000 осіб, які отримали професійну психологічну допомогу після пережитих воєнних травм.

Зараз Катерина разом з командою розробила концепт реабілітаційного центру «По втраті». Окрім кризової допомоги й супроводу людей, які втратили близьких на війні, тут діють реабілітаційні програми: групи дружин, батьків або дітей виїжджають на два тижні в рекреаційні простори й за підтримки фахівців не лише проживають горювання, а й шукають нові сенси життя.

Катерина мріє про створення окремого реабілітаційного центру у Дніпропетровській області — серед природи.

Завдяки підтримці військових Катерина Чижик знову сіла за кермо — ніби повернула собі контроль над власним життям. Перемога для неї асоціюється з можливістю полетіти з Дніпра в будь-який куточок світу та з відновленням літака «Мрія».

Перемога для Катерини — це свобода.

Яна Сеник

Вишита сукня-сорочка і сукня — Voia Garden; підвіски на волоссі та сережки — Non.ego.objects

«Я можу сказати, що це кохання, яке буває раз у житті. Він — порядний, добросовісний чоловік з великої літери. За шість років подружнього життя — жодного зауваження, жодного скандалу, жодної суперечки. Він спокійний, а я — ураган. Він приглушує, я піднімаю хвилю», — так Яна Сеник розповідає про свого чоловіка, молодшого сержанта Сергія Сеника, який загинув наприкінці вересня 2022 року поблизу села Миколаївка Друга на Донеччині.

Він народився у селі Степові Хутори, вона — в сусідньому селі Ясна Зірка на Чернігівщині. З дитинства вони бачилися на великих родинних святах: його дядько і її тітка — подружжя. Сергій був старший за Яну на дев’ять років. У 2016-му вони знову зустрілися й майже одразу зрозуміли, що не зможуть одне без одного. У 2017 році в них народилася донька Софійка.

Напередодні п’ятого дня народження донечки Яні наснився сон: до хати заходить тітка і каже: «Не знаю, як тобі це сказати, але його немає». Саме тоді підрозділ Сергія мав виходити з позицій, зв’язку з ним не було три дні. 30 вересня, коли родина готувалася святкувати Софійчині іменини, тітка знову зайшла в дім і сказала фразу зі сну: «Сергій загинув. Повідомив рідний дядько».

Яна згадує, що наступні п’ять днів жила на чорному шоколаді й каві. Принципово не приймала заспокійливих — хотіла не затьмарювати свідомість і все зробити правильно. Військкомат підтвердив загибель лише за кілька днів. Тоді Яна попросила знайомих з «бусом» поїхати до Дніпра за тілом чоловіка. Узяла із собою тітку-медика, чоловіка сестри — і вони вирушили.

Впізнання тіла, дорога додому. Їх не зустрічали з прапорами — місцева влада не розрахувала час. У морзі також не було підготовлено: тіло Сергія обмивали й одягали Яна та ще дві жінки.

«Я й до цього була сильною, — каже Яна. — Але коли почалися смерті в сім’ї — три бабусі за вісім місяців, мама померла за рік до повномасштабної війни, ще війна 2014 року, коли ти навчаєшся в коледжі, а тобі вже треба їхати обирати бронежилет для рідного дядька… Коли ухвалюєш такі непрості рішення, ти дорослішаєш раніше, ніж маєш. Береш відповідальність на себе».

Яна згадує: «Він часто казав, що я сильна. Повторював: “Терпи, терпи — терпець тебе шліфує”. Наче готував мене до майбутнього: “Ти сильна, ти можеш набагато більше, ніж думаєш”. І з часом справді виявляється, що це так».

Вишита сукня-сорочка і сукня — Voia Garden; підвіски на волоссі та сережки — Non.ego.objects

У Яни бойовий характер, загартований спортом і підкріплений вродженими лідерськими якостями. Вона не спостерігачка, а діячка. Не боїться конфліктів і завжди відстоює справедливість. Після загибелі Сергія вона покинула роботу і дім у провулку імені Сергія Сеника у Степових Хуторах, переїхала до Києва й нині готується вступати на військову психологію — хоче зростати і як професіоналка, і як особистість.

Софійка, як і тато, співає, відвідує багато гуртків. Нещодавно разом з мамою побувала в Парижі, пробігла п’ятикілометровий марафон і в шість років підкорила Говерлу — на честь тата.

Яна — «командирка» у великій родині: допомагає батькам Сергія з рішеннями, підтримує сім’ю сестри. Вона веде активну громадську діяльність: долучена до створення трьох книжок, у яких згадується її чоловік, документального фільму про Сергія. У степовохутірській школі відремонтували клас на його честь. Тепер Яна задумала створити книжку не лише про загиблих чоловіків, а й про жінок, які чекають у тилу і тримають на собі безліч справ.

«Якби не війна, у нас був би ще син. Ми планували купити машину, вже побудували гараж, але не склалося — я згодом сама купила авто й отримала права. Він хотів зробити татуювання ще до війни — зробила я. Я не знала яке, тому набила голуба, бо він прилітав до нас, і його улюблену гітару. Зробила це на 40 днів — і тоді мені стало трохи легше, наче я зробила те, що він хотів. Уві сні він запевнив, що завжди поруч. І я це знаю. Ми не можемо повернути наших найближчих людей, але в нас є діти — і наше життя не закінчується».

Наталія Іщенко

Костюм — Umahanova; сережки та підвіски — Samokish; браслети та каблучки — Hollo

35-річна Наталія Іщенко — не лише партнерка ветерана, а й сама ветеранка. Одразу після початку повномасштабного вторгнення Наталія виїхала з дитиною за кордон, але за два місяці повернулася й пішла доброволицею до ЗСУ. Пів року служила зв’язківкою: перепрошивала рації, шифрувала документи, виходила на зв’язок з бійцями. Згодом демобілізувалася через інвалідність дитини. Мама, яка до цього доглядала онука, вирішила виїхати до Німеччини — до другої доньки.

«Я так пишаюся цим! Це, мабуть, найкраще моє рішення за все життя. Хотіла, щоб моя дитина пишалася, що мама служить», — каже Наталія про свою службу.

Зі своїм партнером Максимом Наталія познайомилася на ветеранських спортивних змаганнях у Чернігові. «Щось включилося», — каже вона. Наталія відверто зізнається: знайомилася із цивільними чоловіками, але щоразу щось не складалося. Або їх лякала жінка з бойовим досвідом і посвідченням УБД, або вони боялися, що вона здасть їх у ТЦК, або не виїздили за межі свого району — ховалися від мобілізації.

З військовим вона теж не бажала починати стосунки — добре знала, що таке війна, і не хотіла постійного очікування. Під час реабілітації, коли всі озвучували свої проблеми, психолог сказала: «Наталю, знайомся з ветеранами — це твоє коло». І вже за місяць жінка познайомилася з Максимом, який після поранення проходив реабілітацію.

Їх дуже об’єднує спорт. Щомісяця в різних містах відбуваються ветеранські змагання — і Наталія з Максимом завжди там. Вони разом піднімалися на Говерлу, стали на сноуборд, ходили під вітрилами, займали призові місця. Це той випадок, коли розділити радість означає подвоїти її.

Костюм — Umahanova; сережки та підвіски — Samokish; браслети та каблучки — Hollo

Наталія не приховує, що стосунки не безхмарні: кожен потребує поваги, обоє емоційно нестабільні.

«Ми дуже багато розмовляємо, вчимося домовлятися, сваримося й миримося. Нас тримають спільні плани на змагання та поїздки — ми ростемо разом, кидаємо собі виклики й ідемо до них пліч-о-пліч. Те, що можемо робити все це разом, мотивує нас і подвоює радість від спільних досягнень», — каже Наталія.

Наразі Наталія не працює. За фахом вона педагог дошкільної освіти, але сумнівається, що зможе реалізуватися в цій сфері. Мріє знайти себе в психологічній підтримці, коучингу й бути корисною ветеранській спільноті. Поки в їхній парі працює Максим — менеджером у компанії в Києві. Він також не уявляє себе повністю в цивільному житті. Наталя розглядає можливість переїзду за кордон, ближче до мами й сестри, але поки стоїть на роздоріжжі.

«Я виконала свій обов’язок перед Україною і готова рухатися далі», — каже вона.

Текст: Валентина Клименко

Фото: Олександр Вансович

Стиль: Олена Карпич

Make-up & hair: Наталія Подлєгаєва та Марина Вакулюк