10+1 історія про кохання і війну. Наталія Мельничук, Марина Усенко та інші учасниці проєкту «Дружина ветерана» про те, як це — любити, чекати й жити далі

Ми звикли шукати еталонні сюжети про велике почуття у кіно чи на сторінках бестселерів. Нам здається, що драматизм і глибина — це прерогатива мистецтва, а реальність надто буденна для «вічної любові». Але правда в тому, що життя зараз пише сценарії, порівняно з якими бліднуть будь-які вигадки романістів. Сьогоднішнє «люблю» — це ще й про сталеву витримку, тихі повідомлення «++» і вміння тримати світ на своїх плечах, поки він захищає наш спільний світ.

Саме про це — проєкт «Дружина ветерана» від Київської школи державного управління імені Сергія Нижного. Те, що стартувало у березні 2025-го як освітній навігатор, переросло у дещо значно більше — закриту екосистему для своїх. Це простір, де майже 8 тисяч жінок учаться жити у новій реальності, а понад 2 тисячі учасниць закритої спільноти діляться тим, про що не заведено говорити вголос. Тут підтримують одна одну на будь-якому етапі. І навіть коли, на жаль, доводиться змінювати статус на «дружина полеглого Героя», у цю мить поруч опиняються ті, хто точно знає, як підібрати слова (або як просто мовчки бути поруч).

Ми поспілкувалися з учасницями спільноти й записали їхні сповіді. Це історії жінок, які чекають, борються, падають і знову підводяться, будують стосунки на відстані та вчаться любити крізь біль. Історії, яких ти не знайдеш у художній літературі, бо вони занадто справжні, щоб бути вигадкою. Ми зібрали 11 таких розповідей, але кожна з них — це окремий всесвіт, тому ми розділили матеріал. У цьому тексті — перші шість історій.

Наталія Мельничук

Сукня — Chernikova; сережки, чокер та ланцюжок з підвіскою — Hollo; пасок — sestrynstvo; капелюх — власність стилістки

У квітні 2022 року Наталії Мельничук написав незнайомець: він був проїздом у місті й запросив на каву. Її життя тоді нагадувало пекло — минуло лише пів року, як в автокатастрофі загинув чоловік, батько їхніх п’ятьох дітей. Вона не розуміла, як жити під час війни та як забезпечувати родину, але знала напевно: замикатися в чотирьох стінах і поглиблювати самоізоляцію — шлях в нікуди.

Тому на зустріч погодилася, але вирішила одразу все проговорити. Перед кавою Наталя просто сказала як є: вона старша за Олега на сім років і має п’ятьох дітей, серед яких — Злата із синдромом Дауна.

На зустрічі Олег відповів такою ж щирістю: розповів, що пережив окупацію на Харківщині, був одружений, а у Кривий Ріг заїхав перегнати авто для друзів. Наступного дня коротка зустріч розтягнулася на чотири години: чоловік зізнався, що йде добровольцем. Усі п’ять годин дороги назад до Харкова вони провели на телефоні. Саме тоді Олег запитав прямо:

— Ти будеш мене чекати?

— Буду.

Їхнє спілкування перейшло в онлайн, а вже у вересні, коли Наталя приїхала в гості, Олег освідчився. Вона сприйняла це без зайвої романтики — максимально прагматично. Навіть виписала на папір усі майбутні виклики: своє навчання, роботу в заснованій нею БО «Формула 47» та складність стосунків на відстані.

«Я просила про чесність і відкритість: якщо щось не подобається тобі чи мені — ми це обговорюємо. Ми дорослі люди та знаємо, що, окрім романтики, у подружньому житті є труднощі, кризи, різниця характерів. Якщо підходити до цього усвідомлено, про все можна домовитися».

Медовий місяць тривав менше ніж п’ять днів — Олега терміново викликали в частину. Життя повернулося в онлайн-режим, але тепер у ньому з’явився батько: Олег офіційно всиновив дітей.

Сукня — Chernikova; сережки, чокер та ланцюжок з підвіскою — Hollo; пасок — sestrynstvo; капелюх — власність стилістки

У серпні 2024-го екіпаж Олега потрапив під ворожий «Ланцет». Попри опіки та апарат Ілізарова на ногах, він повернувся у стрій. Маючи право на демобілізацію як багатодітний батько і поранений, він обрав службу.

«Ми не розчиняємося одне в одному. Я завжди кажу: ось є моє — мої діти, моя організація, моє особисте, від чого я не відмовлюся: косметологи, походи у спортзал, зустрічі з подружками. Є твоє життя — клуб любителів авто певної марки, побратими, твої діти. А є наше спільне, в якому головне — любов, повага, взаєморозуміння. Я поважаю його за те, що він взяв відповідальність за мене і моїх дітей. Пишаюся, що, всиновивши п’ятьох дітей, він не скористався правом на демобілізацію, отримавши поранення, а знову повернувся в ЗСУ. Він — моя гордість».

Своє майбутнє після війни вони планують чітко. По-перше — добудувати дім. По-друге — відкрити автосервіс для Олега. По-третє — Наталя, яка виграла грант і опановує фах кондитера, планує відкрити у Кривому Розі кав’ярню. Це буде інклюзивний простір, де зможуть працювати люди із синдромом Дауна, зокрема і її Злата.

Марина Усенко

Костюм — Sarna; крайка — Malvy; сережки — Samokish; кольє — Patokastudio

«Мій чоловік — кадровий офіцер морської піхоти України», — з гордістю говорить Марина Усенко. У її голосі порівну сплетені твердість і ніжність.

Їхня історія почалася ще в цивільному житті. 18-річний Богдан, для якого дідусь — полковник авіації був взірцем, через фінанси не зміг одразу вступити до військового вишу. Тому вирішив піти на строкову службу, а згодом — на контракт. В очікуванні призову він влаштувався в кол-центр, де його керівницею стала Марина.

Коли Богдан ішов до армії, Марина не обіцяла чекати. Усе змінилося в Керчі, на присязі. Побачивши його на плацу в парадній формі, вона відчула, ніби кадри з фільму стали реальністю: «Він іде мені назустріч. Я дивлюся на нього і думаю: "Нікому не віддам. Мій і все"». Уже у Феодосії, коли вони зайшли до церкви під час звільнення, Марина дала солдату слово чекати його зі служби. 

Сім’я Усенків жила звичним життям військових: Феодосія, Львів, Миколаїв. Саме у Миколаєві, поруч із частиною чоловіка, Марину з двома доньками застала велика війна. Богдан на той час уже тримав оборону Маріуполя.

Коли місто почали крити снарядами, Марина вивезла дітей і кота до батьків чоловіка в Черкаси. Вона завжди трималася принципу: дружина — це надійний тил. «Я йому неодноразово казала: "Як би не було, у нас все буде добре — ми все зможемо, переборемо, ти тільки себе бережи"».

12 квітня 2022 року, у день їхнього весілля, Богдан потрапив у полон. Група йшла на прорив із заводу імені Ілліча, а він залишився прикривати відхід побратимів. Тоді влада й міжнародні переговорники обіцяли захисникам швидке повернення, але реальність виявилася іншою. Росіяни показали Усенка на відео в так званій ДНР. Після цього зв'язок обірвався: жодних дзвінків чи листів, лише уривчасті звістки від тих, кого вдалося обміняти.

Організм Марини не витримав стресу. Через тиждень після звістки про полон її забрала «швидка»: ввечері лягла спати, а вранці не змогла встати. Рік лікарі боролися з невідомою хворобою, лікуючи симптоми. Вона втратила 60% волосся — морально це було найболючіше, адже Богдан обожнював її коси та просив ніколи не стригтися.

Війна вдарила і по дітях. Молодша донька на фоні стресу перестала рости — тепер дівчинка під наглядом лікарів. Старша важко переживала розлуку з батьком, з яким була дуже близька: почався складний перехідний вік, вона навіть покинула карате, яким займалася разом з татом.

Але Марина знайшла в собі сили діяти. Разом з іншими жінками вона заснувала ГО «Сім'ї офіцерів та артилеристів 36-ї окремої бригади морської піхоти». Вона не їздила на обміни, щоб зберегти психіку, але робила все можливе в тилу.

Костюм — Sarna; крайка — Malvy; сережки — Samokish; кольє — Patokastudio

«У мене чоловік — це та людина, заради якої я зірочку з неба дістану. Поки він у полоні, я — його голос. Я витискаю із себе максимум, щоб потім ніколи не шкодувати, що могла і не зробила. Коли чоловік потрапив у полон, старша донька запитала: "У мене буде інший тато?". Я сказала: "Ні". — "Ти зробиш усе, щоб тато повернувся?" Я пообіцяла: "Так"».

Останній рік приносив лише тривожні новини. Була інформація про утримання в Камишино, згодом — про колонії в Пермському краї, зокрема в Кізелі, звідки повернули тіло журналістки Вікторії Рощиної. Звідти майже ніхто не повертався живим.

Після довгих місяців тиші Марина отримала звістку. Правда виявилася нестерпною: Богдан загинув у полоні у квітні 2025 року.

«Я дякую кожному, хто був поруч зі мною в цій темряві, хто не зник, хто тримав мене, коли я падала... Ви стали моїм повітрям тоді, коли я задихалася від болю», — написала Марина, прощаючись із коханим.

Ксенія Попіль

Замшева сорочка та чокер — власність стилістки; лонг — Umahanova; плахта та крайка — Malvy; сережки — Samokish

Чоловік Ксенії Попіль, Олексій, пішов добровольцем ще у 2014-му, коли йому було 23 роки. Служив у Нацгвардії, згодом — в «Азові». Вони одружилися у 2018-му, і вся історія їхньої родини нерозривно пов’язана з війною.

У 2020 році Олексій спробував повернутися до цивільного життя, але витримав лише три місяці — і знову пішов у військо. Ксенія підрахувала: за 11 років знайомства під одним дахом вони прожили заледве два-три роки.

«Мені багато хто каже: "Це ненормально — жити окремо, бути без чоловіка". Але я зрозуміла, що для нас це варіант норми, — каже жінка. — Я не знаю іншого життя із чоловіком, поза війною. Але це наше життя. Ми до нього звикли. Він вважає, що, поки хлопці в полоні, поки у країні війна, він не може покинути спільну справу. А я не можу до нього поїхати, бо маю шестирічну дитину. Так і живемо».

— А якщо війна триватиме ще 10 років?

— Так і буде. Він навряд чи піде зі служби.

— А ви це приймете?

— Це його вибір.

У квітні 2022-го Олексій разом з іншими захисниками «Азовсталі» потрапив у полон. Його, пораненого, побратими виносили на ношах. Ксенія припускає, що саме поранення допомогло йому повернутися швидше: через травму голови чоловік втратив пам’ять, і росіяни обміняли його вже за два місяці.

На той час Ксенія із сином була у Великій Британії, тож на обміні Олексія зустрічала його мама — теж військовослужбовиця ЗСУ. Дізнавшись про повернення чоловіка, Ксенія одразу приїхала.

Шлях відновлення був непростим. Олексій повернувся з неволі, схуднувши на 30 кілограмів. Пам’ять поступово поверталася, але слух постраждав — він досі не переносить гучних звуків. Про полон дружині не розповідає — береже її. Проте пережите нагадує про себе у побуті: у домі діє суворе правило не викидати їжу. Це ставлення перейняв і малий Святослав.

Коли хлопчик не хоче доїдати, він каже: «Мамо, відклади, це я потім доїм. Бо коли тато був у полоні, їм не було чого їсти».

Син узагалі багато в чому схожий на батька: не боїться вибухів, цікавиться екстремальними ситуаціями. До речі, Олексій хотів назвати сина Ареєм, але почув від дружини рішуче «ні». «Досить мені війни, — сказала тоді Ксенія, — щоб ще й у хаті бог війни бігав».

Замшева сорочка та чокер — власність стилістки; лонг — Umahanova; плахта та крайка — Malvy; сережки — Samokish

Після кількох місяців реабілітації Олексій знову повернувся у стрій — спочатку в Хорунжу службу, а згодом до своєї мінно-саперної справи. Родинне життя повернулося у звичну онлайн-колію. Ксенія щодня надсилає чоловіку «звіти» з тилу: як малий іде до школи, яка в нього смішна зачіска, як кицька Мілітарі смішно задерла лапки. Олексій у відповідь показує свій побут: яку тумбочку збив на службі, як насмажив дерунів чи наварив борщу, яке небо сьогодні над прифронтовим містом.

У тилу Ксенія не ділить роботу на «чоловічу» та «жіночу». Вона звикла сама носити важкі валізи, збирати меблі та ремонтувати машину. «А хто це зробить?» — сміється вона.

Зараз Ксенія мріє вийти на роботу, щоб бути серед людей. Вона шукає щось суспільно корисне — хоче допомагати військовим та їхнім родинам. А ще мріє про другу дитину. Разом зі Святославом вона регулярно виходить на акції Free Azov — щоб підтримати тих, хто чекає, і нагадати світові про полонених.

Коли мова заходить про майбутнє чоловіка, у голосі Ксенії з’являється обережність. Проте сам Олексій думає про це часто. Він розповідає, що майже щодня уявляє день свого звільнення з армії. Як він нарешті отримає водійські права. Як розвиватиме бізнес. Як вони будуть щотижня виїжджати на природу з наметами та рибалити. І як у них нарешті з’явиться власний будинок.

Наталія Яременко

Жакет з вишивкою — Chernikova; лонг і брюки — Umahanova; сережки та каф — KOIAVA

Наталія Яременко з Краматорська та Олександр із Броварів одружилися 11 листопада 2024 року. А вже 22 листопада, через 11 днів, Олександр, боєць 117-ї ОМБр, отримав статус зниклого безвісти за особливих обставин.

Їхню історію Наталія переповідає, наче перебираючи вузлики на вервиці: не пропускаючи жодного дня. Вони познайомилися в Києві під час великої війни. Довгий час спілкування було дружнім — вітання зі святами, дзвінки підтримки. Аж поки одного дня Олександр не надіслав повідомлення: «Ми одне одному голову морочим, давай вирішимо — або щось глобальне, або розійдемось, заблокуємо одне одного, і все».

Наталія, з притаманною їй прямотою, відписала: «Друге». Але вже через тиждень він приїхав до Києва з білими трояндами, які стали символом їхнього кохання.

Він вирішив не ходити колами: «У тебе є час до листопада. Я хочу бути з тобою, хочу одружитися».

Наталія завжди відчувала, що її небо захищене, адже Олександр служив у ППО. Вони почали планувати розпис. Умова нареченої була простою: жодного гучного весілля, гостей чи фати. Тільки вони двоє. Так і сталося: затишна церемонія у «Новому РАЦСі», кава з «МакДональдза» і вечір у ресторані.

Щастя тривало два дні. Потім — виїзд у підрозділ, під Покровськ. Наталія зізнається, що передчувала біду. «На нуль?» — запитала вона, боячись, що бачить Олександра востаннє.

Жакет з вишивкою — Chernikova; лонг і брюки — Umahanova; сережки та каф — KOIAVA

Коли чоловік три дні не відповідав на повідомлення, вона прокинулася серед ночі з криком: «Саша, я тебе не відчуваю». Той невидимий зв’язок, що завжди був між ними, раптово обірвався.

Наталія розпочала свій пошук: виходила на командирів, дзвонила дружинам побратимів, перевіряла шпиталі та списки звільнених з полону. «Якби знати, де шукати, я б уже, мабуть, пішла пішки», — каже вона.

Станом на жовтень 2025 року в Україні налічувалося майже 70 тисяч зниклих безвісти. Жити з невизначеною втратою — це випробування, яке важко зрозуміти людям не із цього кола. Наталія каже, що раніше на 90% була впевнена у поверненні Сашка. Після розмови з хлопцями, які пройшли полон і розповіли про реалії, у неї залишився 1% надії. Але вона тримається за нього щосили.

«Я все одно поставила собі мету — знайти чоловіка. Недавно один знайомий запитав: "Ти ще любиш його?". Я не знаю, чи це любов, але я дуже його поважаю. І те, що в нас було за недовгі три місяці, я бажаю кожній жінці пережити. Інколи люди проживають життя і не відчувають такого. Ми мріяли про сина і собак, обговорювали всі деталі майбутнього».

Через три місяці після зникнення Олександра Наталія завела чотирилапого друга. Тепер вони вдвох чекають, коли Олександр повернеться додому.

Поліна Карабут

Гуня — автентична; гольф та спідниця — vsi.svoi.store; сережки, кафи та перстень — Glassico

Менеджерка проєкту «Дружина ветерана» та дружина військовослужбовця Поліна родом з Луганщини. Повномасштабна війна застала її студенткою в Сєверодонецьку. Згодом дівчина переїхала до Києва, щоб стати на ноги й бути корисною в тилу, паралельно допомагаючи братові на фронті: шукала спорядження, відправляла посилки.

«Подорослішати довелося рано», — зізнається вона.

Переломним став 2023 рік. Загинув старший брат Поліни. «Мені тоді був 21 рік, і я мусила брати відповідальність за життя, яке раптово стало іншим», — згадує дівчина.

Через три місяці після втрати їй в Instagram написав Михайло. Виявилося, що він теж із Сєверодонецька і зараз служить у війську. Йому вдалося підтримати Поліну в цей найтемніший період — знайомі навіть почали помічати, що вона знову посміхається. За кілька місяців вони пішли на перше побачення. Друге відбулося вже в Карпатах, куди хлопець запросив її під час відпустки. А через два роки пара одружилася.

Про різницю між цивільним і військовим коханням Поліна говорить відверто: «У стосунках із цивільним ти можеш розтягнути "цукерково-букетний" період, але з військовим усе інакше. Рішення ухвалюються швидко та інтуїтивно. Ти не можеш планувати поїздки чи відкладати життя на "колись", бо цього "колись" може не бути. Є тільки "зараз". Це вчить цінувати час і бути поруч навіть на відстані».

Гуня — автентична; гольф та спідниця — vsi.svoi.store; сережки, кафи та перстень — Glassico

Зараз Поліна переконана: в Україні має бути офіційний статус «дружина військового». Адже ці жінки часто ставлять на паузу власні мрії, стаючи найнадійнішим тилом для своїх захисників. Їм потрібне визнання та підтримка.

Свою розраду вона знайшла у проєкті «Дружина ветерана».

«Це про силу й життя попри все. Саме тут я знайшла спільноту, в якій нічого не потрібно пояснювати, бо тебе і так розуміють і приймають», — ділиться думками вона.

Про час після перемоги Поліна говорить без ілюзій. Вона вважає, що буде складно і готуватися до повернення ветеранів суспільство має вже зараз: створювати робочі місця, соціальні пакети та умови для адаптації. «А головне — поважати військових. Наразі цього недостатньо», — підсумовує Поліна.

Оксана Віщик

Шовкова сукня — Umahanova; моносережка — KOIAVA; підвіска — Samokish; браслет та каблучка — Hollo

Оксана та Сергій Віщики родом із сусідніх сіл на Волині. Свого часу Оксана стояла перед вибором: кар’єра у великій будівельній компанії за кордоном чи життя в Україні. Вона обрала сім’ю.

Велика війна застала подружжя, коли їхньому синові було трохи більше року. Уже 25 лютого 2022-го Сергій пішов до війська. Спочатку служив у роті охорони, а восени був переведений до 128-ї гірсько-штурмової Закарпатської бригади. За свою службу отримав нагороду «Золотий хрест» від Головнокомандувача.

18 червня 2023 року під час штурму П’ятихаток Сергій підірвався на міні. «Якщо трапиться хороший лікар, ногу врятують», — сказали Оксані медики евакуації.

Поранення виявилося важким: кістку розірвало, нерви було пошкоджено, збереглася лише стопа та частина ноги вище коліна. Лікарі пропонували ампутацію, але Оксана вирішила боротися до кінця.

Родина подала документи на лікування за кордоном, і Сергія прийняли в Норвегії. Там він переніс близько 30 операцій. Одна з них тривала вісім годин: лікарі зшивали судини, пересаджували шкіру та фактично збирали ногу заново, використовуючи тазові кістки.

Цей період став випробуванням не лише фізичним, а й моральним. Поки чоловік був у лікарні, Оксана жила в гуртожитку для біженців.

«Там були й "ждуни", й чоловіки, які правдами й неправдами втекли з України. Морально це було дуже важко», — згадує вона.

Ситуацію ускладнювало й те, що паралельно з боротьбою за здоров’я чоловіка Оксана носила під серцем другу дитину. В Україну родина повернулася лише через п’ять місяців після народження другого сина.

Шовкова сукня та піджак — Umahanova; моносережка — KOIAVA; підвіска — Samokish; браслет та каблучка — Hollo

Удома почався етап прийняття нової реальності. Оксана зізнається, що переживала складні емоційні стани:

«Коли Сергія поранили, я злилася на всіх — на чоловіків на вулиці, на жінок, у яких чоловіки вдома. Я не хотіла нікого бачити. У якийсь момент я сказала собі: досить жити звинуваченням. Він живий, ми це пройшли. Коли почалася повномасштабна війна, я зрозуміла, наскільки для мене цінна наша родина».

Зараз Оксана працює з психологом, займається спортом і повертає собі жагу до життя. Сергій демобілізувався й адаптується до цивільного побуту. Лікарям вдалося зберегти ногу, а різницю в довжині у сім сантиметрів він компенсує спеціальним ортопедичним взуттям. Він водить авто, займається домашніми справами й разом із дружиною будує плани на майбутнє.

Подружжя планує отримати грант для ветеранів на розвиток власного будівельного бізнесу. А ще мріє колись знову відвідати Норвегію, але цього разу виключно як туристи.

Наступні 5 історій читай на сайті Cosmopolitan згодом.

Текст: Валентина Клименко

Фото: Олександр Вансович

Стиль: Олена Карпич

Make-up & hair: Наталія Подлєгаєва та Марина Вакулюк