Шлях до себе. Велика розмова з Раміною Есхакзай про війну, принципи роботи, кохання та особисті трансформації

За останні чотири роки змінилося все — і країна, і люди в ній. Змінилася і Раміна Есхакзай. 

Після повномасштабного вторгнення її робота змінила тон і масштаб. Тепер у кадрі — військові, волонтери й ті, чиї історії стали визначальними для нашого часу. Це постійні поїздки на передову та робота зі складними темами, що вимагають не лише професійності, а й величезної витримки.

Але за камерою залишається інше — особиста трансформація людини, яка ставить запитання. Як змінюється журналіст, коли щодня слухає чужі історії болю, втрат і сили? Де проходить межа між професією та особистим життям? І як не втратити емпатію в реальності, де вона стає твоїм головним і найбільш чутливим інструментом?

Невдовзі після 34-го дня народження Раміни ми поговорили з нею про її нові особисті сенси, жорсткі принципи роботи, відповідальність перед аудиторією та про те, як за цей час трансформувалися її цінності та погляд на життя.

Cosmo Chek-In

Твоя головна опора зараз?

Я сама. 

Страх, який ти переросла і залишила в минулому?

Мовчати, щоб не наражатися на критику.  

Остання річ, яка змусила тебе щиро сміятися?

Концерт Віталія Козловського. Я підготувала плакат з його ж рядками «Шекспір писав би не про нас» і підійшла до самої сцени просто під час виконання цієї пісні. Для тих, хто не в курсі: ми з Віталієм колись були парою і навіть заручені.

Найбільший міф про Раміну Есхакзай?

Що я системна та сувора. 

Бути сильною — це для тебе вибір чи обставини?

Основа життя.

Одяг — K&K Couture; прикраси — Damn Jewelry (шоурум UFD London)

Раміно, нещодавно ти відсвяткувала 34-річчя. Якщо відкинути цифри й звернутися до відчуттів — з яким головними внутрішніми змінами, сенсами та опорами ти підійшла до цієї дати?

Живи тут і зараз — не в минулому і не в майбутньому, а саме в моменті. Я сама поки що тільки вчуся цього, адже в епоху стрімкого розвитку технологій та ідеальних Instagram-акаунтів постійно виникає відчуття, ніби ти пасеш задніх, поки інші досягають успіху.

Твій шлях до себе теперішньої не був легким. Що стало найболючішим / найскладнішим етапом твого становлення і, головне, що він тобі дав як особистості?

Найскладнішим етапом мого становлення стало прийняття того, що мені ніхто нічого не винен, особливо батьки. Вони не мають бути ідеальними, наче персонажі з кіно. Тато й мама — такі ж люди, як і всі ми: вони мають право чогось не знати або помилятися.

Так само непросто було усвідомити, що не всіх навколо треба рятувати. Якщо людина не просить про допомогу — не варто її нав’язувати. Мій комплекс «хорошої дівчинки» довгий час змушував дбати про будь-чиї почуття, крім власних. Я намагалася зрозуміти й виправдати навіть тих, хто відкрито демонстрував мені антипатію, бо до останнього боялася когось образити.

Складно було прийняти й той факт, що я маю право на власні «темні» сторони: гординю, страх, заздрість чи неприязнь. Раніше мені здавалося, що «хороші дівчата» просто не можуть такого відчувати.

Зараз, після всіх трансформацій і пошуків, ти справляєш враження людини максимально впевненої та чесної у тому, що робиш. Чи пам’ятаєш той конкретний день або момент, коли сказала собі: «Нарешті я на своєму місці»?

Це було на початку повномасштабного вторгнення. Першим сигналом, на який я тоді не звернула уваги, стало знімання 23 лютого 2022 року в Гостомелі. Я знімала літак «Мрія» та його пілота — так вийшло, що я стала останньою журналісткою, яка зафіксувала «Мрію» до того, як її знищили росіяни.

Наступним переломним моментом стала середина березня. Мені почали писати люди з Маріуполя, Бучі, Ірпеня, Херсонщини — вони хотіли розповісти свої історії. Я тоді була у сильному стресі й сумнівалася, чи взагалі можу бути корисною, адже відчувала тягар критики за свої минулі помилки та часом необачні вчинки.

Я не знала, як жити далі, навіть перебирала в голові професії, які могла б опанувати з нуля. Здавалося, що мій канал та інтерв’ю назавжди залишилися в минулому. Гадала: буде великим щастям, якщо мене просто візьмуть рядовою журналісткою в якесь інше видання.

У цьому розпачі я вирішила просто почати записувати розмови онлайн — через Zoom. Кількість звернень була неймовірною. Мама знімала мене на звичайний телефон, ми все робили на кухні, буквально з підручних матеріалів.

Ми тоді на три місяці виїхали до Австрії. І там, на звичайній кухні, я цілими днями слухала людей, які ділилися своїм болем. Одного разу я сказала герою розмови: «Зараз ми записуємо відео про те, як ви виїжджали. А коли ваші міста звільнять, обіцяйте, що проведете мені там екскурсію. Я хочу побачити Херсон, Ізюм, Маріуполь».

А я завжди виконую свої обіцянки.

Одяг — ROKSOLANA; прикраси — Damn jewelry (шоурум UFD London), Marys World x stylist Olha Lukk

Одним з перших міст, куди я вирушила після звільнення, став Ізюм. Я знала про жахливу ситуацію та масові поховання ще до того, як про це почали відкрито писати в медіа. Тож коли про трагедію заговорили на загал, я поїхала туди особисто. Там ми разом з волонтером натрапили на самоорганізований пансіонат — стихійний будинок для літніх людей, де залишалися лежачі старенькі.

Там ми зустріли хлопчика, чий батько помер від раку. Тоді за один лише день нам вдалося зібрати неймовірну суму — 600 тисяч гривень. Долучилися партнери, ми змогли забезпечити стареньких ліжками та водою. А хлопчика забрала до себе волонтерка, яка була зі мною в тій поїздці, — зараз він уже живе у люблячій родині.

Тоді все ніби складалося саме собою: обставини зводили з потрібними людьми, і я опинялася там, де мала бути. Саме в той період прийшло усвідомлення — я на своєму місці.

І це лише один епізод із сотень. Було безліч розмов з воїнами, для багатьох з яких цей досвід спілкування на камеру став першим у житті. Люди, які ще вчора були цивільними, часто ніяковіли перед об’єктивом, але саме в наших розмовах вони вперше так відверто відкривали душу. А згодом я дізнавалася від рідних, що цих людей уже немає в живих…

Ну як після цього не вірити в долю?

Твоя робота сьогодні — це важкі, часто травматичні теми. Як постійний контакт із чужим болем змінив тебе як жінку, а не тільки як професіонала?

У якийсь момент я перестала відчувати емоції. Моя психіка звикла до постійного стресу та горя. Оскільки я блокувала складні негативні емоції, позитивні теж зникли. Знадобився час і робота з психотерапевтом, щоб я знову відчула радість. Повернутися до життя мені також допомогло знайомство з моїм нинішнім хлопцем, який пробудив у мені відчуття закоханості та щастя.

Ви як ніхто знаєте, що журналіст — це провідник між гостем і глядачами. Час від часу ми маємо ставити складні запитання і чути болючі відповіді, при цьому «тримаючи обличчя». Інакше структурована розмова не складеться.

Чи було в цьому марафоні історій одне конкретне інтерв’ю, яке перевернуло твій світогляд?

Це були декілька інтерв’ю, які не відбулися, бо я занадто довго шукала ідеальний момент і формат, щоб розкрити історію гостя якомога масштабніше. Така ситуація трапилася з Назаром «Грінкою» Гринцевичем — нині він Герой України (посмертно).

Ми переписувалися щодо запису, але я відкладала зустріч, бо прагнула зробити це інтерв’ю особливим. Мені хотілося ретельно продумати теми, знайти символічну локацію, показати щось ексклюзивне — я відчувала, що зобов’язана зробити матеріал, який би став гідним його масштабу.

Річ у тім, що воєнна тематика зараз часто збирає менше охоплень, ніж розважальний контент. А оскільки в кожному випуску в нас збір, я шукаю формати та підходи, які допоможуть залучити більше людей. Я намагаюся вийти за межі суто воєнної теми й показати насамперед історію людини, її характер та реальність, із якою вона стикається. Тоді я хотіла зробити все «ідеально», але тепер розумію, що в наші часи найважливіше — це просто встигнути записати людину.

Так само сталося з інтерв’ю з «Фаршем», яке ми не встигли записати. Він уже з’являвся у моєму випуску разом з іншими військовослужбовцями, і я тоді вирішила трохи зачекати з окремою розмовою. Мені хотілося, щоб глядач встиг переключитися і повноцінно сприйняв саме його персональну історію, щоб вона не загубилася в потоці контенту. Я прагнула, аби ця розмова отримала максимум уваги, на яку він заслуговував. А потім я дізналася про його загибель.

Прикраси — Damn Jewelry (шоурум UFD London)

Коли навколо стільки горя, дуже легко наростити товсту шкіру. Як ти знаходиш внутрішній ресурс, аби залишатися чуйною до чужого болю, водночас не втрачаючи у ньому себе?

Моє головне правило — допомагати лише тоді, коли про це просять. Коли бачиш людей, які роками живуть у підвалах без води та світла, звісно, виникає величезне бажання допомогти. Хочеться вивезти стареньких з Авдіївки чи Бахмуту, простягнути руку молоді. Але не можна робити добро силоміць.

Можна пропонувати підтримку, надсилати речі, допомагати з їжею чи виконувати конкретні прохання. Проте поки людина сама не наважиться на евакуацію, ніхто не зможе її вмовити — ні я, ні волонтери. У такі моменти важливо приборкати власну гординю, це бажання «врятувати за будь-яку ціну», і просто дати людині право на власний вибір.

Так було в Покровську. Я зустрілася з літньою жінкою та її 18-річним онуком. Ми, як і багато волонтерів до нас, неодноразово пропонували їм виїхати. Бабуся тоді казала, що Покровськ — під Божим покровом і з ними нічого не станеться. А згодом я побачила на сторінці волонтера Дениса Христова, як він виносить цю жінку з поламаною ногою з їхнього вже розбомбленого будинку. На щастя, з ними все добре, вони вже в безпеці. Але для того, щоб вона нарешті наважилася на цей крок, мала статися трагедія. Коли ракета прилітає у твій дім, вибору вже не залишається — ти просто мусиш їхати.

Мені складно прийняти, що я можу робити лише те, що можу. І хоч би яких я докладала зусиль, іноді це і є максимум.

Я звикла до найвищої планки: найкращі інтерв’ю, рекордні збори. Якщо на початку повномасштабного вторгнення мої глядачі могли зібрати мільйон за добу, то зараз ситуація інша. Сьогодні ми можемо збирати 500 тисяч протягом місяця, і це вимагає значно більших зусиль — доводиться постійно вигадувати нові формати та способи мотивації.

Навіть коли я вкладаю власні кошти, все одно хочеться зробити більше. Проте зараз я чітко усвідомлюю свою межу. Я не можу віддати все і залишитися без ресурсу для створення контенту, який, зрештою, і допомагає генерувати допомогу для військових чи тварин.

Мабуть, це і є дорослішання — позбавлення від ілюзії власної всесильності. Це дозвіл чесно сказати собі: «Я роблю свій максимум». І що найважливіше, не корити себе за те, що сьогодні цей максимум виглядає саме так.

Зараз багато хто намагається копіювати твій формат інтерв’ю. Як гадаєш, у чому твоя особливість, яку неможливо просто запозичити?

Сьогодні в українському YouTube багато сильних гравців, і я бачу в цьому лише позитив. Що більше якісного продукту з’являється навколо, то вищі вимоги я ставлю до себе. Це змушує постійно шукати свіжі стратегії та рішення, щоб залишатися в тонусі.

Я не хочу триматися за минулі досягнення. Навпаки, мені важливо, щоб мозок активно працював. Звісно, буває прикро, коли старі перевірені схеми перестають працювати й при тих самих зусиллях ти отримуєш менші охоплення. Але саме в такі кризові моменти народжуються найкращі ідеї.

Так з’явилася рубрика «Професії». Наприклад, випуск із судмедекспертом з Одеси, якого взагалі немає в соцмережах, зібрав уже 5,1 мільйона переглядів. Коли почалося повномасштабне вторгнення і я була в розпачі, з’явилися поїздки на передову. А коли я відчула, що глядач втомлюється від суто воєнного формату, ми створили «Дачний двіж» — розмови з військовими в неформальній атмосфері.

Коли ж стало зрозуміло, що герої все рідше готові до довгих сольних розмов, народився проєкт «30+». У ньому зірки, які зазвичай уникають класичних інтерв’ю, як-от Ольга Сумська, Катя Сільченко чи Олексій Дурнєв, із задоволенням збираються разом, щоб поділитися власними життєвими уроками.

Якщо є здорова конкуренція, це тримає мене в тонусі. Коли ми починаємо, потрібно брати з когось приклад. І я не вважаю себе поганим прикладом для наслідування.

Одяг — FROLOV (шоурум Iconic Ukrainian Showroom); прикраси — CHUK (шоурум UFD London)

Де проходить твоя межа в гонитві за ексклюзивом і на які компроміси ти ніколи не підеш?

В основі моєї роботи, як і моєї особистості, лежать фундаментальні цінності. Але журналістика — це завжди про вміння чути дуже різних людей. З одного боку, це глибокі розмови з військовими, які часто мають зовсім інший життєвий досвід, ніж той, у якому я жила раніше. З іншого — репортажі з таких місць, як Афганістан. Там доводиться взаємодіяти з людьми, з якими в приватному житті наші шляхи б ніколи не перетнулися, але це необхідно. До речі, скоро вийде випуск про інший Лондон, який ви не бачили, — генгста-Лондон.

Для мене жоден матеріал не вартий життя — мого, моєї команди чи моїх героїв. Навіть якщо комусь збоку це здаватиметься «слабкою позицією», я ніколи не поставлю гучний заголовок вище за безпеку людини.

Ексклюзиви завжди народжуються в перемовинах, і мій головний принцип тут — гранична чесність. Я завжди відкрито кажу людям, який результат ми хочемо отримати. Тільки через таку прозорість вибудовується довіра: герої погоджуються на певні умови, я теж іду на зустрічні кроки. Так і створюється унікальний контент.

Я не готова ризикувати безпекою рідних чи близьких заради охоплень і свідомо приймаю критику, яка за цим слідує. Так було з випуском про Афганістан: мені дорікали за кадри із салонів краси, але це була безапеляційна умова власників, щоб я могла зняти їхню співробітницю. Я могла б збрехати, зняти все по-своєму, а потім випустити «скандальний» матеріал, але я так не працюю. Я надто часто бачила, як люди відмовляються від знімання через негативний досвід з моїми колегами «по цеху», які порушували обіцянки.

Чи то менеджмент зірок, чи то герої з небезпечних середовищ в Афганістані або Лондоні — я завжди кажу правду. Це і є моя репутація. Знімати просто заради картинки немає сенсу. Справжня ексклюзивність потребує складних рішень, ризику та вміння домовлятися, залишаючись людиною.

Ти часто буваєш на фронті та в деокупованих містах. Як ці поїздки відкоригували твою шкалу цінностей: що в тиловому житті тепер здається тобі абсолютно неважливим, а що — навпаки?

Можливо, це когось здивує, але я перестала відчувати провину за те, що обираю для себе комфорт. Тепер я бачу це не як розкіш, а як необхідний ресурс для відновлення. Коли я їду в поїздку по роботі, де умови будуть складними, — я до цього готова і сприймаю це абсолютно спокійно. Для мене там головне — безпека і результат. Але коли з’являється можливість відпочити й відновити сили, я обираю найкращу якість із тієї, яку можу собі дозволити.

Раніше я соромилася цього, вважала, що є значно важливіші речі, на які варто витрачати кошти. Але зараз мої пріоритети змінилися: я інвестую у свій стан, у професіоналів, які мене оточують, у власне ментальне здоров’я. На цей шлях мене надихнув мій хлопець. Людина, яка звикла до максимально суворих умов, яка знає, що таке спати на дошках, як наші військові, — він як ніхто інший навчив мене цінувати чисту постіль, м’яку подушку чи просту склянку води.

За останні роки я навчилася жити в обох реальностях: я абсолютно нормально почуваюся і в підвалі, і в п’ятизірковому готелі. Це такий собі внутрішній стоїцизм — приймати обставини однаково гідно, але водночас цінувати комфорт, коли він є. Зараз для мене це про повагу до себе та можливість працювати далі.

Ти робиш масштабні збори, а твої ініціативи підтримують зірки світового масштабу, як-от Кевін Спейсі, який підписав футболку спеціально для твого аукціону на підтримку підрозділу ГУР «Артан». Відчуваєш, що твій голос став інструментом, який реально впливає на хід подій?

Знову ж таки, це все про відповідальність. Якщо я даю обіцянку щодо збору коштів, то маю зробити все, аби гроші, на які розраховують наші військові та волонтери, були зібрані.

Оскільки я маю можливість спілкуватися зі світовими зірками, спортсменами та відомими військовими, я залюбки використовую ці знайомства, щоб радувати глядачів подарунками в обмін на донати. Мій голос справді став інструментом, який реально впливає на хід подій, — і це для мене, як я вже казала, передусім величезна відповідальність.

Одяг — ROKSOLANA; прикраси — Marys World x stylist Olha Lukk

Навіть звичайні інтерв’ю, які я знімаю, завжди мають соціальний меседж. Не кажучи вже про спеціальні випуски: наприклад, про дітей із сиротинців, розмову з Інною Мірошниченко чи історії азовців, які двічі пройшли через полон.

Усі ці матеріали — не просто контент. Вони мають реальний вплив і допомагають формувати думки та цінності аудиторії.

Ти працюєш у режимі 24/7, твоє життя нерозривно пов’язане з контентом і великою мірою саме є контентом. Як за такої тотальної публічності тобі вдається вибудовувати власні кордони та чи існує для тебе взагалі поняття work-life balance?

Сусіди, рідні чи подруги рідко бачать мене такою, як в інтерв’ю, — при параді та з макіяжем. У повсякденні я обираю спортивний стиль і мінімум косметики, а частіше — взагалі її відсутність. Можу після пілатесу весь день бігати у справах, гуляти із собаками чи монтувати відео просто у формі для тренувань.

Я чітко розділяю медійну роль, де важливо мати певний вигляд для правильного сприйняття аудиторією, і моменти, коли я можу побути собою. Поза камерами я вдягаю те, що мені подобається. Це можуть бути старі розтягнуті речі, в яких мені просто комфортно — з немитою головою і без жодного макіяжу.

Моя робота ділиться на два етапи: «зірковий» і менеджерський. На публіці я виглядаю відповідно. Але там, де я менеджер, — це вигляд жінки, яка постійно в роботі й нічого не встигає, адже треба і домом займатися, і про собак дбати, і про себе не забути. Це дві різні реальності.

Проте я впевнена: що б не сталося в моїй кар’єрі, мої навички залишаться зі мною, бо я знаю, як цей продукт створюється з нуля. Я контролюю всі процеси: від публікації контенту до залучення зірок і реклами. І така глибока залученість для мене — величезний плюс.

Твій медійний шлях був дуже різним, і ти відверто визнаєш, що на ньому траплялися помилки. Як саме трансформувався твій внутрішній фільтр із роками? Що з того, що ти могла дозволити собі раніше, сьогодні для тебе категорично неприпустимо? І як з роками змінювалося твоє ставлення до критики та хейту?

Відбулася певна трансформація — чи то моїх талантів, чи то сприйняття світу, а можливо, я просто почала створювати інший продукт. Проте факт залишається фактом: після першого року повномасштабного вторгнення серед тисячі коментарів під моїми відео можна знайти щонайбільше десять критичних. І зазвичай це чиясь суб’єктивна думка, до якої цілком можна прислухатися.

У соцмережах я рідко зустрічаю справжній негатив. Переважно хейт чи критику чути лише від тих, хто зовсім не дивився мій продукт і перебуває поза контекстом.

Колись я вирішила для себе: працюватиму з аудиторією, яка мене підтримує і поділяє мої цінності, або з тими, хто мене ще не знає. А тих, хто мене не любить, я не збираюся ні в чому переконувати.

Прикраси — Damn Jewelry (шоурум UFD London)

Найгірше для мене — випустити відео, під яким буде лише кілька схвальних коментарів. Я зацікавлена в тому, щоб матеріал обговорювали: щоб була критика, захоплення, глибокий аналіз.

Саме завдяки такій активності канал розвивається, а продукт стає цікавішим. Це дозволяє залучати більше рекламодавців, а отже — інвестувати ці кошти в якість наступних випусків. У результаті виграють усі: і я, і глядач. Адже якщо відео просто хвалять, але воно збирає мало переглядів і не отримує цитувань у медіа, вижити на конкурентному ринку YouTube стає вкрай важко.

Чи дозволяєш ти собі бути слабкою і, якщо так, коли це трапляється найчастіше? Коли ти можеш по-справжньому розслабитися, відпустити контроль і просто бути собою?

Абсолютно точно це тоді, коли я поруч зі своїм хлопцем, а також у компанії рідних: мами, сестри, найкращих подруг. Тоді я почуваюся абсолютно розслабленою.

А ще один мій безумовний спосіб відновитися — це поїздки до притулків. Коли я обіймаю собак і дізнаюся їхні історії, це завжди дає мені стовідсотковий заряд позитиву.

Які маленькі слабкості ти собі дозволяєш, щоб просто відчути смак життя поза роботою?

Люблю їсти зефір і ягоди. Обов’язково — масаж та лазня. Інколи дивлюся душевні фільми чи серіали. Люблю ходити супермаркетом і довго розглядати товари. Це для мене медитація.

Топ — FROLOV (шоурум Iconic Ukrainian Showroom)

Ти давно не сама, але з міркувань безпеки тримаєш ці стосунки за зачиненими дверима. Не будемо про імена, давай про зміст: який тип чоловічої сили сьогодні здатен бути поруч із тобою?

Зараз я у стосунках з по-справжньому героїчною людиною. Це воїн, який пройшов довгий шлях до звання Героя України. Сьогодні він — командир, якого щиро поважають і цінують підлеглі.

Ми іронічно жартуємо, що я надихаю його своєю красою та жіночою енергією, а він проявляє мужність на війні.

Він цілковито приймає мій трудоголізм і силу. Йому завжди імпонували жінки, які прагнуть успіху та мають власні амбіції — можливо, тому, що він сам виріс поруч із дуже сильною матір'ю. Йому ніколи не було цікаво з тими, хто не прагне реалізувати себе в житті.

Сьогодні це стосунки, у яких ми обоє маємо простір для розвитку. Поруч із ним я почуваюся максимально безпечно незалежно від того, де ми перебуваємо: у Києві чи в Харківській або Донецькій області. Із цією людиною я відчуваю справжній спокій.

Загалом ти завжди намагалася оберігати приватне життя від сторонніх очей. Ще одна твоя доросла навичка — вміння зберігати екологічні стосунки з колишніми. Як тобі вдається тримати цей баланс і залишати минуле територією поваги, а не конфліктів?

По-перше, я дуже свідомо ставлюся до того, з ким вступати у близькі стосунки. І таких людей насправді було небагато в моєму житті. Я поважаю свій вибір і людину, з якою у нас була близькість. І навіть після того, як закінчуються романтичні стосунки, ми продовжуємо нормальне спілкування, вітаємо одне одного з днем народження. Якщо бачимося десь на заходах, то обовʼязково вітаємося, розмовляємо. Навіть більше, мої колишні знайомі з моїм нинішнім хлопцем, а я — з їхніми дружинами чи дівчатами. Для мене це абсолютно здорова норма.

Наприклад, нещодавно на день народження мене привітав мій перший хлопець, з яким ми зустрічалися ще в університеті. Із часом усі образи минають, залишаються тільки добрі спогади. Мабуть, мені щастить на порядних людей або я просто вмію їх обирати. Попри емоції, які неминуче виникають під час розставання, мої колишні залишаються достойними людьми. І саме тому в нас усе ок.

Одяг — ROKSOLANA; прикраси — FORBIDDEN GLOW

Ти вже давно стала рольовою моделлю для тисяч дівчат. А хто для тебе сьогодні є орієнтиром сили? Чи є жінка, чия стійкість тебе справді захоплює?

Насправді я не готова назвати якесь одне прізвище, тому що загалом люблю жінок, люблю насолоджуватися їхньою красою, стилем, завзятістю. За кожною гарною історією часто ховається величезна праця над собою.

Якщо говорити конкретно про жінок, то особливої уваги варта історія Дженніфер Лопес. Чи історія Памели Андерсон, яку в юності сприймали тільки як секс-ікону. Зараз вона увійшла в абсолютно інший етап свого розвитку, своєї медійності.

Можна говорити про Ґолду Меїр, королеву Єлизавету, Кейт Міддлтон. Напевно, я в такому разі безкінечно буду перелічувати жінок, які мене надихають: Єва Лонґорія, Вікторія Бекхем, Гейлі Бібер, Ліна Костенко, Інна Мірошниченко, Ірина Цибух…

«Жінка жінці — сила»: чи відгукуються тобі ці слова? Як ми можемо бути найкращою опорою одна для одної?

Серіали мого дитинства та юності часто нав’язували один і той самий сюжет: кілька жінок, один чоловік і вічна боротьба за його увагу. Та реальність зовсім інша. Нам не вистачить життя, щоб сходити на побачення хоча б із частиною гідних чоловіків, тому ця конкуренція лише ілюзія. Насправді нас достатньо — і чоловіків, і жінок, аби бути одне для одного підтримкою.

Прикраси — Damn Jewelry (шоурум UFD London)

Я переконана: тільки жінка може по-справжньому зрозуміти іншу жінку — наш спільний біль, специфічні переживання чи миті щирої радості. Саме тому мені так важко збагнути мізогінію, яку ми досі бачимо в соцмережах. На щастя, у реальному житті я рідко стикаюся з подібним.

Для мене жінка жінці — найкраща опора. У правильному жіночому колі енергія не вичерпується, а, навпаки,  примножується. Це історія про абсолютну підтримку.

Жіноча солідарність для тебе не має кордонів, і твоя увага до жінок в Афганістані — найкраще тому підтвердження. Коли ти занурюєшся в їхню реальність, де жінку намагаються буквально стерти й позбавити права навіть на звук власного голосу, що це змінює у твоєму сприйнятті власної свободи? Чому нам сьогодні, попри наш власний біль, так важливо бути їхнім голосом у світі?

Звісно, в Афганістані мені хотілося б більше розповісти про реалії місцевих жінок, зокрема про болючу тему дитячих шлюбів. Проте в країні під владою «Талібану» діє безліч жорстких заборон, тому я робила максимум можливого в тих часових межах, які нам відвели.

Важливо усвідомлювати: я там лише гостя, а ці жінки залишаються там жити. Якщо матеріал спровокує гнів «Талібану», ці люди можуть опинитися на межі життя і смерті.

Тому для мене таким цінним став відгук Нілофар Айюбі — афганської журналістки та правозахисниці, яка була змушена тікати до Варшави після кількох замахів. Оцінка людей, які знають цей контекст зсередини, для мене має величезне значення. Адже коли людина роками перебуває у вакуумі й не бачить іншого світу, відсутність права на освіту чи заборона розмовляти на вулиці без дозволу чоловіка починають здаватися жахливою «нормою». Саме ці рамки я намагалася показати.

Коли сідала на літак з Кабула, то чекала, коли відбудеться зліт, щоб зняти хіджаб і нарешті відчути себе вільною.

Одяг — K&K Couture; прикраси — Damn Jewelry (шоурум UFD London)

В Афганістані жінка, як влучно зауважила Меріл Стріп, має менше прав, ніж собака. Він принаймні може подати голос, а жінці, щоб просто заговорити на вулиці, потрібен дозвіл чоловіка.

Я сподіваюся й надалі знімати матеріали про жінок та дітей, адже саме вони найбільше страждають під час воєн та криз. Насильство, заборони, спроби перетворити жінку на «інкубатор» для народження дітей чи інструмент для задоволення чоловічих потреб — це жахлива реальність, яку неможливо ігнорувати.

Тема дитячих шлюбів та знущань над жінками для мене абсолютно неприйнятна. Саме тому я дуже рада, що новина про пропозицію знизити вік шлюбу в Україні до 14 років викликала такий потужний резонанс та обурення в мережі. Подібні випуски на моєму каналі потрібні саме для того, щоб ми чітко усвідомлювали: ми не будемо цього терпіти.

Якби ти могла повернутися у найскладніший етап свого життя, про який ми говорили на початку, що саме ти б сказала тій Раміні, яка ще не знала, чого зможе досягнути?

Просто продовжуй діяти!

Назви один проєкт або тему, за яку ти боїшся братися через її складність, але знаєш, що рано чи пізно ти це зробиш?

Інтервʼю з Володимиром Зеленським. 

Інтервʼю з Дональдом Трампом чи Меланією Трамп.  

Спеціальний репортаж з Сирії. 

Спеціальний репортаж з Африки.

Якою ти уявляєш свою наступну обкладинку Cosmopolitan і про що хотіла б говорити в наступному інтерв’ю?

Було б добре поговорити про те, що я змогла стати доларовою мільйонеркою та інвестую гроші у будинок для песиків-безхатьків. Щодо обкладинки, то в ній я бачу себе в красивій сукні, що облягає, а навколо мене — різні песики, які шукають дім.

Одяг — FROLOV (шоурум Iconic Ukrainian Showroom), K&K Couture

Команда:

Фото — Аліна Симоненко

Стиліст — Ольга Лукіянчук

Зачіска та макіяж  — Юлія Люшенко

Відео — Анна Панасюк