«Такі проєкти показують, що ми не самі»: військова фотографка Ірина iSky — про службу, жіночу форму та силу підтримки

До повномасштабного вторгнення Ірина iSky будувала успішну кар’єру фотографки, працювала з відомими спортсменами й артистами, багато подорожувала та понад десять років була підприємицею. Сьогодні вона — молодший сержант, військовослужбовиця 59-ї бригади «Степові Хижаки», а камера стала її зброєю — нею вона документує війну й фіксує роботу побратимів і посестер.

«Я зараз починаю вчитися говорити про себе, не применшуючи», — зізнається Ірина на початку нашої розмови. Ми говоримо про її шлях до війська, творчість і внутрішні зміни, жіночу форму та необхідність постійно доводити свою професійність.

Це третя розмова в межах серії інтерв’ю «неВИДИМА», створеної Cosmopolitan Ukraine на підтримку спільного проєкту EVA та Arm Women Now. Його мета — зробити помітнішими реальні потреби жінок у Силах безпеки й оборони України та допомогти зібрати кошти на адаптовану жіночу зимову форму.

Ірина iSky

Якою була ваша цивільна реальність до повномасштабного вторгнення? І чому ви вирішили піти до війська?

Моє життя було саме таким, у якому мені було комфортно. Багато подорожей, багато вражень, багато яскравих подій.

До речі, коли мене запросили на це інтерв’ю, сама назва проєкту «неВИДИМА» змусила мене усвідомити дуже важливу річ: я, в принципі, теж була невидимою для себе. Раніше, коли мене питали, чим я займалася до служби, я відповідала: «Ну, мистецтвом. Фотографувала». Але зараз я вчуся говорити про себе, не применшуючи власних досягнень.

Я була рушійною силою. Не просто фотографувала.

Я працювала з легендою репу Coolio, ми навіть разом каталися на сноубордах. Працювала з Олександром Усиком — зробила йому фотосесію за сім хвилин.

Саме завдяки мені в Україні з’явилося поняття амбасадора Nikon. Я фотографувала на їхню техніку й одного разу зрозуміла: у всіх країнах світу є амбасадори бренду, а в Україні — ні. Подумала: «Це непорядок». Почала відмічати Nikon у соцмережах. Вони мене помітили, запросили провести майстер-клас для аудиторії у 14 мільйонів осіб. Про це я теж майже нікому не розповідаю.

Потім я запропонувала провести конкурс для українських фотографів. Через деякий час його оголосили. Я подалася нарівні з усіма, стала однією з перших амбасадорок бренду, а вже через три місяці відмовилася від цього статусу — почалося повномасштабне вторгнення.

Тоді до мене звернулися військові, яким були потрібні об’єктиви з великим зумом. Я написала в головний офіс Nikon, але там відповіли: «Давайте поговоримо, коли закінчиться війна». А потім я дізналася, що вони відкрили великий офіс у Москві. Я розірвала співпрацю і продала всю свою техніку. І тоді зрозуміла: мені абсолютно байдуже, якою маркою фотографувати. Мої навички не залежать від фотоапарата.

До повномасштабного вторгнення я була абсолютно реалізованою людиною. Дванадцять років була підприємицею, знала, що таке працювати на себе і працювати не для галочки, а на результат. Багато знімала екшн: бокс, ралі, танцювальні фестивалі. І розуміла, що ці навички можуть знадобитися у війську.

Я не беру зброю до рук. Моя зброя — фотоапарат.

Він допомагає фіксувати злочини росії, роботу техніки, створювати портрети побратимів і посестер. Я знала, що можу бути корисною. Тому й пішла до війська.

Чи довго ви вагалися? Чи це було швидке рішення?

Ми із чоловіком із самого початку повномасштабного вторгнення почали волонтерити. Їздили з артистами вздовж усієї лінії зіткнення. Знаєте, мій мозок досі не може скласти ті події в якусь чітку хронологію. Для мене це суцільний потік — дуже стресовий, дуже емоційний, дуже виснажливий. Сьогодні ти тут, завтра — там.

Не знаєш, де ночуватимеш. Тому я навіть не пам’ятаю якихось вагань. Просто в якийсь момент ніби вимкнулося одне життя, а ввімкнулося інше.

Можливо, колись ми побачимо виставку ваших світлин за ці роки? Гадаю, вам є що показати.

Мої художні роботи регулярно представляються на виставках. А от документальні кадри, думаю, побачить уже наступне покоління. Принаймні ті, які можна буде показати. Хоча багато моїх світлин уже були представлені на різних виставках — ті, які можна було оприлюднювати. Я знімала наслідки російських злочинів. Час від часу мої фотографії з’являються і як контент моєї бригади.

Коли ми із чоловіком прийшли в бригаду, там почав з’являтися якісний контент, який, на мою думку, справді відповідає тому, що роблять наші військові.

Чи пам’ятаєте, якою була ваша перша військова форма? Яким було це знайомство?

Дуже швидким! Я добре пам’ятаю той капюшон. Це була зима, а мені видали демісезонну форму. У ній було дуже холодно. Звісно, вона була чоловіча. Куртка була слизька, дуже гучна, постійно шаруділа. Це якраз була та партія, навколо якої потім вибухнув гучний корупційний скандал. Я почувалася в ній так, як у дитинстві, коли тебе одягають у величезну куртку, натягують капюшон, він стирчить сам по собі, тебе кличуть: «Іра!» — ти повертаєш голову, а капюшон залишається дивитися вперед.

Коли ви вперше відчули різницю між стандартною військовою формою та екіпіруванням, створеним спеціально для жінок?

Перший раз усвідомила, що форма справді має значення, коли отримала свій перший комплект від Arm Women Now. Я вдягла його і подумала: «А що, так можна? Це може бути настільки зручно?». До того я працювала за принципом: неважливо, як я почуваюся, неважливо, як виглядаю, головне — результат.

Коли працюєш із танкістами чи артилерією, усе відбувається дуже швидко. Сам момент, коли треба зробити кадр, триває лічені секунди. А до цього ти можеш годинами чекати: мерзнути, стояти під дощем, грузнути в багнюці. Але коли починається робота, ти маєш бути готовою миттєво. Я завжди знала, що не маю права на помилку. І коли вперше вирушила на виїзд уже в жіночій формі, раптом зрозуміла: «Так я ж майже не втомилася».

Бо мені було зручно. Я не мерзла. Мій організм не витрачав зайву енергію на боротьбу з дискомфортом. Усю цю енергію я могла спрямувати на виконання свого завдання.

Тобто правильно підібране екіпірування — це не про зовнішній вигляд, а насамперед про ефективність?

Звісно. Подивіться на будь-яку сферу. У спорті є чоловіча й жіноча форма. У політиці існують різні дрес-коди. Навіть скафандри для космонавтів адаптують з урахуванням жіночої анатомії. І це не про поділ на чоловіче й жіноче. Це про розвиток самої сфери. 

Якщо подивитися на історію, можна побачити одну закономірність. Спочатку жінок у традиційно чоловічих професіях часто сприймали так, ніби вони «забагато хочуть». Але згодом саме їхня поява допомагала цим сферам розвиватися.

Тому, коли ми говоримо про жіночу військову форму, ми говоримо не лише про комфорт жінок. Ми говоримо про розвиток українського війська.

Є дуже простий приклад. Лише у 2015 році почали серйозно говорити про те, що краш-тести автомобілів проводили переважно на манекенах із чоловічою анатомією. Коли ж звернули увагу на жіночу будову тіла, стало очевидно ще дещо: навіть чоловіки не бувають однаковими. Вони мають різний зріст, різну статуру, різну комплекцію. Тобто поява жінок у тій чи іншій сфері змушує ширше дивитися на потреби всіх людей.

І саме це зрештою рухає цю сферу вперед.

До повномасштабного вторгнення ви багато займалися творчістю. Чи відчуваєте ви, що чотири роки служби змінили вас як людину? Що залишилося незмінним і що допомагає не втрачати ту частку себе, яка існувала до війни?

Знаєте, саме поняття «не втратити себе» для мене дуже трансформувалося. Безглуздо залишатися тією самою людиною, коли реальність настільки швидкоплинна. Як то кажуть, тільки дурень не змінює своїх поглядів. Тому я не можу сказати, що дуже тримаюся за ту Іру, якою я була до повномасштабного вторгнення.

Я трансформувалася. Але не змінила своїх цілей.

Я так само люблю свою націю. Популяризую наші автентичні елементи в повсякденному житті. Хочу, щоб молодь і наше суспільство надихалися українською естетикою, нашими сенсами.

Є один дуже простий приклад, який щоразу нагадує мені, наскільки ми унікальні. Якщо згадати казки різних народів світу, там майже завжди є образ принцеси, яка чекає на принца, що її врятує. А в українських казках є образ дідової дочки. Вона нікого не чекає. Не чекає принца, який прийде її рятувати. Вона сама йде до своєї мети, сама долає всі випробування і зрештою стає щасливою.

Для мене це приклад тієї мудрості, яку наші предки заклали в нашу культуру. Саме це змушує мене пишатися своєю нацією.

Ось ця частина мене ніколи не зміниться. Любов до своєї країни — незалежно від обставин.

Усе інше трансформується. Десь я стала жорсткішою. Десь — більш емоційною. Десь, навпаки, слабшою. Але мій внутрішній стрижень і моя ціль залишилися незмінними. Змінюються тільки шляхи, якими я до них іду.

Чи є речі, які після особливо важких днів допомагають вам відновити внутрішній ресурс?

Плачу! (Сміється.)

Насправді нещодавно я повністю втратила свою попередню сторінку в Instagram. Протягом року на неї постійно проводилися кібератаки, тому що я багато писала про ІПСО, розвінчувала міфи, говорила на гострі соціальні теми. У якийсь момент її просто знесли. Переді мною постало питання: заводити нову сторінку чи ні?

І тоді я зрозуміла, що новий Instagram може стати моєю альтернативною реальністю. Простором, де я щаслива, самореалізована, вільна і займаюся тим, що люблю. Коли я почала вести його зовсім по-іншому, зрозуміла: можна робити важливі речі не лише через важкі теми.

Пам’ятаю, перше відео, після якого я остаточно вирішила продовжувати, було дуже просте. Я вдягнула спортивний костюм, додала традиційне українське намисто, записала короткий тренд — і це відео набрало понад мільйон переглядів. Тоді я усвідомила, що можу показувати людям інший бік української культури. Показувати, як наші традиційні елементи природно вплітаються в сучасне життя. І саме це мене наповнює й відновлює. І здається, допомагає іншим теж закохуватися у своє.

На вашій новій сторінці в Instagram є закріплений допис, де ви пишете, що лише після її створення зрозуміли: на попередній було дуже мало вас справжньої. Коли прийшло це усвідомлення?

Мій чоловік завжди казав: «Ти мало говориш про себе. Мало розповідаєш». І коли я створила той допис, то сама замислилася: а чому стільки людей мене слухали на попередній сторінці? Вони ж насправді майже не знали, хто я. Я дуже мало розповідала про себе. Лише якісь окремі фрагменти.

Потім зрозуміла, що важливо говорити про себе чесно. Так чи інакше, соціальні мережі для кожного з нас — це певною мірою альтернативна реальність. Але відвертість не має бути альтернативною. Я хочу бути чесною.

Мені здається, що у світі, де так багато фальші, люди дуже тонко відчувають щирість.

Я просто вирішила показувати себе такою, якою є. І саме тоді зрозуміла дуже важливу річ: я видима для себе в першу чергу. І це справді має значення.

За останні роки жінки у війську стали значно помітнішими для суспільства. Коли ви самі відчули ці зміни?

Насправді я не можу назвати якийсь один момент. Але дуже гостро відчула цю проблему тоді, коли опублікувала свій останній допис про гендерну рівність на попередній сторінці. За кілька годин його знесли разом з усім акаунтом. Після цього я побачила величезну кількість коментарів і зрозуміла одну річ: наше суспільство досі дуже часто не розрізняє поняття рівності та відповідальності.

Коли ми говоримо про рівність і видимість жінок, це не означає, що йдеться лише про однакові обов’язки. Рівність — це коли однаково діляться і права, і відповідальність. Наприклад, у багатьох європейських країнах відпустку для догляду за дитиною можуть брати обоє батьків. Або коли йдеться про рівну оплату за однакову працю — це теж про рівність.

Тому, коли ми говоримо про жінок у війську, не йдеться про те, що всі жінки повинні служити нарівні з чоловіками. Ідеться про інше. Жінка повинна мати вибір. 

І якщо ми говоримо про рівність, то вона не може стосуватися лише обов’язків або лише прав. Ці речі завжди мають існувати разом. Мені дуже хочеться, щоб наше суспільство це усвідомило.

І щоб нам не довелося проходити такий самий довгий і болісний шлях, який свого часу проходили суфражистки, аби вибороти справедливу видимість.

Сьогодні ситуація із жіночою військовою формою поступово змінюється. Але ще донедавна ця проблема часто залишалася особистою для кожної військовослужбовиці. Чи так це досі?

Я вважаю, що так. Просто сьогодні дуже багато роблять волонтерські організації. Наприклад, Arm Women Now. Важливо розуміти: вони не зобов’язані забезпечувати військовослужбовиць формою. Це їхня власна ініціатива. Завдяки емпатії й тому, що вони бачать цю проблему, вони створюють і передають жінкам форму, адаптовану саме до жіночої анатомії.

Але якщо говорити відверто, військовослужбовиці досі часто залишаються із цією проблемою сам на сам. І дуже багато питань сьогодні вирішуються лише завдяки волонтерам.

Якби вас попросили назвати одну проблему, про яку досі майже не говорять, але яка дуже впливає на жінок у війську, що б це було?

Право на помилку. Мені здається, саме його у жінок дуже часто немає.

Я пам’ятаю один з перших виїздів до артилеристів. На мені була величезна чоловіча форма, яка сковувала рухи. Я мерзла. Я стояла поруч із гарматою і чекала. Артилеристи дуже довго готувалися до пострілу. І ось пролунала команда. Усе сталося буквально за секунди. Я розгубилася. Не встигла зробити той кадр, який мала зробити.

У мене був лише один шанс. Я пам’ятаю, як тоді буквально завмерла. Подумала: «Усе. Більше мене сюди ніхто не запросить». Але через кілька хвилин був ще один постріл. І цього разу я вже була готова. Саме тоді зробила кадр, який досі залишається одним з моїх найулюбленіших. Після цього мене почали знову кликати на виїзди. Довіряли все складніші завдання.

Але я дуже часто думаю про те, що було б, якби другого шансу тоді не з’явилося. Мені здається, чоловікам суспільство значно частіше дозволяє помилятися. Жінка ж дуже часто має одразу довести, що вона достатньо сильна, достатньо професійна, достатньо витривала. Наче права на першу помилку в неї просто немає.

Саме тому мені так хочеться, щоб ми навчилися трохи більше довіряти жінкам. Бо дуже часто після цієї першої помилки починається справжній професіоналізм.

Чому, на вашу думку, такі проєкти, як «неВИДИМА», сьогодні важливі?

Бо вони роблять видимими речі, яких більшість людей просто не помічає. Коли людина бачить військову форму, вона найчастіше думає: форма є форма. Але вона не замислюється про те, що від того, наскільки ця форма зручна, може залежати, чи виконає військова своє завдання. Чи зможе вона довше працювати. Чи не захворіє. Чи не втратить концентрацію.

Мені дуже подобається ставити просте запитання: а що станеться, якщо цих жінок не буде? Що станеться, якщо не буде військових медикинь? Не буде операторок БпЛА? Не буде зв’язківок? Не буде фотографок, які документують злочини росії? Не буде тих, хто щодня виконує свою роботу поруч із чоловіками? Тоді ми дуже швидко зрозуміємо, наскільки вони були потрібні. 

Саме тому я вважаю, що про такі речі потрібно говорити зараз. Не тоді, коли проблему вже вирішили. А тоді, коли її ще можна змінити.

Що б ви хотіли сказати людям, які ще думають, чи підтримати цей проєкт?

Я завжди кажу: ми маємо пам’ятати й шанувати загиблих. Але підтримка потрібна живим.

Уявіть бігуна, який долає марафон. Наскільки легше йому бігти, коли він чує, що за нього вболівають. Або Усика. Коли він виходить на ринг і чує підтримку трибун, хіба це не додає йому сил?

Ми, військові, теж біжимо свій марафон. Просто дистанція в нас інша. І коли відчуваєш підтримку людей, це дає неймовірну кількість енергії.

Бувають моменти, коли я дуже втомлена, виснажена, не спала. Потім відкриваю банку збору й бачу, що люди задонатили. І все. Ніби відкривається друге дихання. Мені вже не хочеться думати про втому. Я просто працюю далі.

Такі проєкти, як «неВИДИМА», варті підтримки, бо показують нам, що ми не самі. Що цю дистанцію ми біжимо разом. І чим швидше пройдемо її разом, тим швидше зможемо розвивати країну, військо й будувати наше майбутнє.