Тілесна робота зі стресом: авторський підхід Олени Романюк, що повертає у стан спокою та контакту із собою

Ми часто живемо в голові — на рівні слів і думок. Говоримо: «Я спокійна», «Усе нормально», «Я впоралася». Але якщо подивитися на тіло — воно видає зовсім іншу реальність. Напружені плечі, набряки, виснаження, поверхневе дихання, затиснутий живіт. Воно показує всю правду про справжній стан: його неможливо обманути. І ми можемо впливати на нього через рух — не переконаннями чи контролем, а фізіологією. 

Про те, як нарешті відпустити напругу та відчути розслаблення, розповідає Олена Романюк — тілесний терапевт, авторка методу «Дотик», що поєднує роботу з тілом, нервовою системою та жіночим станом.

Ти могла чути, що всі проблеми від нервів. Але чи думала ти про те, як стрес проявляється ззовні? Насамперед зазначу, що короткочасний стрес — природний: організм реагує, а із часом усе повертається в норму. Та проблеми починаються, коли стрес стає хронічним. Коли ми не проживаємо емоції, стримуємо злість, біль, втому — усе це залишається в тілі. Нервова система постійно перебуває в активації, і навіть без зовнішніх подразників тіло живе в напрузі. А найгірше — воно втрачає здатність розслаблятися.

Можна лежати й відпочивати, але всередині залишатиметься напруга. Тіло просто не переходить у стан відновлення. Тому перше, що важливо повернути в такій ситуації, — це здатність по-справжньому розслаблятися. Саме із цим я працюю за допомогою методу «Дотик», що складається з трьох рівнів:

• нервової системи (зниження хронічної активації, повернення у стан безпеки);
• тіла та емоцій (вивільнення накопиченої напруги через рух і тілесні практики);
• формування нового внутрішнього відчуття стабільності, легкості та контакту із собою.

Як з’явився «Дотик»

Я за освітою хореограф, і моя робота завжди була пов’язана з тілом та рухом. На початку повномасштабної війни я помітила зміни в жінках: зовні ми ніби зібрані, але всередині — виснажені й тривожні. Класична робота зі стресом — через рух, форму, контроль і «зроби правильно» — лише підсилює цей стан. Тому я змінила підхід. Спочатку собі, а потім і дівчатам, з якими працювала, стала давати більше свободи руху та більше уваги до відчуттів.

Згодом я почала глибше вивчати соматичний підхід, нервову систему, спостерігати, тестувати, інтегрувати. І поступово це перестало бути просто набором практик та набуло системної форми. У вересні 2025 року я вже чітко побачила, що це сформований підхід — з логікою, структурою і результатами. Так з’явився проєкт «Дотик».

На нещодавній конференції у Варшаві, де я презентувала свій метод, тема тілесної роботи зі стресом викликала великий інтерес. Багато жінок підходили до мене та ділилися своїм досвідом. Найчастіше вони говорили: «Я навіть не помічала, як довго я в напрузі». І це дуже показово, адже через досвід стресу, війни, еміграції українки реально живуть у стані перевантаження. Саме тому для мене дуже важливо розвивати напрям тілесних практик та регуляції нервової системи в українському середовищі й піднімати його на більш професійний рівень.

Зміни, яким сприяє метод «Дотик»

Під час роботи за методикою «Дотику» у жінок, які змушені проходити складні періоди, змінюється стан — з постійно напруженого на розслаблений. Дихання стає глибшим. Тіло стає більш живим, легким, наповненим. Людина починає швидше виходити зі стресу, а не «зависати» в ньому на дні чи тижні. З’являється більше енергії, бо тіло перестає витрачати ресурс на постійну напругу.

Суттєві зміни відбуваються й у стосунках із собою: менше самокритики й тиску «я повинна», більше дозволу бути різною. Жінка краще відчуває свої потреби й межі. З’являється внутрішній спокій — не тому, що все ідеально, а тому, що тіло вміє повертатися до відновлення.

У стосунках з іншими зникає постійна напруга: менше різких реакцій, менше внутрішнього тиску й роздратування, коли потрібно «відстояти себе» або довести щось. Бо коли ти більше не в напрузі — ти по-іншому говориш, по-іншому реагуєш, по-іншому вибудовуєш кордони. З’являється більше ясності й спокою.

Пригадую дівчину, яка прийшла без «гучного» запиту. Вона сказала: «Я постійно втомлена і не відчуваю себе». Ззовні все було добре, але в тілі — напруга і відсутність контакту із собою.

Ми м’яко працювали через рух і дихання. І на одній із сесій вона раптом сказала: «Я вперше за довгий час відчуваю, що мені приємно всередині». Це і є той справжній результат, на який спрямована моя практика: не гучні зміни, а повернення до базового стану спокою.

Ми звикли думати, що результат — це щось кардинальне: зміни в тілі, зовнішності, емоціях. А насправді найглибша зміна — це коли тіло виходить із хронічної напруги і повертається в базовий стан спокою. Цей випадок дуже вплинув на мене. Відтоді я перестала гнатися за «ефектом» і почала більше довіряти процесу, тому що справжні трансформації часто тихі, але саме вони залишаються з людиною надовго.

Чому нам не вдається розслабитися самостійно

Іноді може здаватися, що тіло ніби «не готове» розслаблятися. Але воно не вперте — просто напруга для нього є способом виживання. Цей стан формується роками, і тіло звикає до нього як до безпечного. Тому фраза «розслабся» може сприйматися як загроза. Найбільша помилка — намагатися швидко зняти напругу.

Я працюю інакше: спочатку ми не відпускаємо напругу, а вчимо тіло відчувати безпеку в простих речах — диханні, русі, опорі. І лише тоді напруга починає зникати сама. Моє завдання — не «розслабити», а повернути тілу здатність самостійно виходити зі стресу.

Сьогодні багато жінок намагаються запустити своє відновлення: багато читають, рефлексують та аналізують цю тему, але змінити свій стан суто через мислення їм не вдається. Усе тому, що мислення — це лише частина системи. Тож перша їхня помилка — ігнорування тіла. Варто пам’ятати, що глибокі зміни починаються саме тоді, коли з’являється зв’язок: думки + тіло + реальний досвід. Можна годинами аналізувати емоції, не помічаючи напруги, затримки дихання, відсутності контакту із собою. І поки цей рівень не «включений» — зміни залишаються поверхневими.

Друга помилка — спроба насильно переробити себе. Багато жінок заходять у роботу над собою з позиції: «мені треба стати кращою, більш правильною, більш усвідомленою». Тоді розвиток перетворюється на ще одну форму тиску. Окрім того, тиском є й очікування швидкого результату. Та правда в тому, що якщо стан формувався роками, тілу потрібен час, аби змінитися.

Наведу також приклад із власного досвіду.

Я теж буваю занадто «в голові» — можу перевантажитись, втомитись, проживати складні моменти. Але відтоді, як я занурилася у вивчення нервової системи, соматичного підходу та психофізіології стресу, я це помічаю. І в такі моменти не намагаюся ще більше себе дотиснути, а, навпаки, сповільнююсь і повертаюся до простих речей.

Я дуже люблю ходити в ліс і гуляти там. Для мене це спосіб повернутися в «тут і зараз». Коли ти на природі, автоматично виходиш із постійного потоку думок, який тисне щодня. Я свідомо зменшую цей шум: менше телефону, менше зайвої інформації. І даю собі простір просто бути.

Повернення до буденних речей — це важливо. Не шукати складні способи відновлення, а робити просте: прогулянка, рух, дихання, тиша. Саме в цьому і є відновлення. Бо ресурс — це не щось, що треба заробити або назбирати. Це стан, до якого ти повертаєшся, коли перестаєш себе перевантажувати. І для мене це про регулярний контакт із собою.

Про масштабування проєкту

Наразі я масштабую проєкт у цифровий формат. І найбільшим викликом, що постає переді мною, є збереження відчуття живого контакту в продукті, який не передбачає фізичної присутності. Уся моя робота побудована на відчуттях — на контакті з тілом, із собою, з процесом. Тож головним питанням було: «Як це перенести в діджитал-продукт і не втратити суть?».

Зараз я зрозуміла одну важливу річ: контакт — не між мною і людиною, а між людиною і її тілом. І якщо він є — формат уже не настільки важливий.

Тому я створюю не «відео з вправами», а досвід. Це простір, де жінка починає відчувати себе. Є голос, який веде й пояснює, що з нею відбувається. І найголовніше — відчуття, що тебе не «навчають», а супроводжують.

Мета цього продукту — не «перенести практики в телефон», а створити доступний простір у який можна зайти саме тоді, коли це потрібно. Щоб,  відкриваючи відео, жінка входила у свій стан:

• «я напружена»;
• «я виснажена»;
• «я не відчуваю себе».

І щоб додаток давав їй точку входу — через голос, темп і прості, точні дії, що повертають у спокійний, розслаблений стан.

Я не хочу, щоб це був додаток, який переглянули й забули. Це має бути місце, куди хочеться повертатися — за відчуттям стабільності й контакту з собою. Бо іноді достатньо 10–15 хвилин, щоб вийти з внутрішнього шуму. І для мене головне, щоб навіть через екран жінка відчула: «я не сама — я із собою».