Точка переходу. Особисті нотатки про київський концерт Latexfauna, дорослішання гурту й відчуття, яке залишилося після виходу із зали

Я добре памʼятаю момент, коли вперше почула Latexfauna. Теплий травень. Повітря, у якому вже є запах каштанів і цікавість до життя. Один з відкритих майданчиків кафе на Золотих. І Kosmos, що заграла як саундтрек стану.

З того часу я безпомилково впізнаю звук цього гурту. Знаю, як вони працюють з настроями, як створюють той особливий стан — трохи сонний, трохи закоханий, у якому хочеться їхати нічним містом без конкретного пункту призначення. Це музика без зобовʼязань. І в цьому її свобода. А 20 грудня ця свобода набула ваги.

У Atlas Plaza (ex. Stereo Plaza) було людно, але не шумно. Мені завжди здається показовим не те, скільки людей у залі, а як вони в ньому поводяться. Цього разу я відразу помітила дивну уважність — ніби кожен прийшов не «розважитися», а бути присутнім.

Я спіймала себе на тому, що дивлюся на сцену інакше, ніж зазвичай. Не оцінюю, не порівнюю, не відзначаю, що «краще», а що «інакше». Просто дозволяю собі дивитися. І в якийсь момент перестаю рахувати пісні. Для мене це завжди сигнал: музика перестає бути набором композицій і стає потоком. Коли ти вже не у глядацькій позиції, а всередині історії, яку не хочеться пришвидшувати.

Про світло цього вечора говорили багато — і ще більше писали в Threads. Бо це було не технічне рішення і не інструмент. Воно нічого не прикрашало. Радше підсвічувало суть зсередини. Показувало не сцену, а те, що кожен приніс із собою того вечора. Поля, якими колись їхав у дитинстві на велосипеді. Дороги, прибиті пилом, що вели не до мети, а просто вперед. Місця, де ти народився і з яких поїхав, але вони все одно живуть у тобі. Це було світло солодкої ностальгії. І мабуть, саме тому воно так точно лягло на музику.

Я ловила себе на думці, як сильно цей гурт змінився за рік — і зовні, і внутрішньо. Вони завжди співали про любов. Але тепер у цій любові зʼявився досвід. Це вже не закоханість, яка вимагає негайної відповіді. Це любов, що вміє чекати. Вони більше не розбишаки, які біжать за відчуттям. Це люди, які дозволили собі залишатися поруч із ним, навіть коли стає складно.

Мені здалося, що в цій музиці зʼявився новий шар. Спокійний. Глибокий. Непоказний. Такий, що не потребує схвалення.

Цього вечора Дмитро Зезюлін напрочуд багато говорив із залом, що не зовсім йому притаманно. І ці слова не здавалися заготовленими. Вони звучали як частина процесу. Коли зі сцени пролунала фраза: «Плекайте в собі село. Особливо українське», це не було про географію. Це було про внутрішній ландшафт — той, що формується роками і який неможливо зруйнувати ззовні. Про те, що твоє походження — це не адреса. Це спосіб бути. Спосіб дивитися. Спосіб слухати. Спосіб залишатися собою, навіть коли змінюється все інше. Я подумала, що це дуже точна фраза для нашого часу.

А потім виник момент, який неможливо спланувати. Коли Дмитро присвятив Levada дітям і підліткам з окупованих територій, у залі був хлопець із Донеччини. Для нього цей концерт був мрією — він уперше чув гурт наживо. І в цю мить стало зрозуміло: масштаб артиста вимірюється не сценою, а здатністю побачити одну людину серед тисяч. Я подумала, що саме заради таких моментів культура взагалі має сенс — не як індустрія, не як продукт, а як спосіб сказати людині: «Ти не один. Ти не загубився. Твоя історія важлива».

Latexfauna завжди був гуртом мого покоління. Покоління, яке памʼятає життя «до» і вчиться збирати себе «після». Для якого музика — не декорація, а частина внутрішнього світу. Але цього вечора в залі були й ті, хто значно молодший. Підлітки, які знали тексти напамʼять і слухали цю музику не просто як фон, а через потребу сформувати свій смак із чогось щиро українського.

Сімнадцять пісень і остання на біс — Cherkaschyna. Світло стихає, забираючи із собою голоси кількох тисяч людей, які повільною рікою рухаються до виходу. У напівпорожньому залі я думаю про те, що цей зимовий вечір не був кінцем туру. Це була точка переходу. Latexfauna увійшов у нову главу. Так само як і багато з нас. Попри війну. Через втому. Через біль. Через любов до землі, з якої ти виріс і яку тепер носиш у собі.

Текст: Єлизавета Сушко