Том Круз про новий фільм «Діґґер», найскладнішу роль у кар’єрі та роботу з Іньярріту

1 жовтня в український прокат вийшов «Діґґер» — новий фільм володаря премії «Оскар» Алехандро Ґ. Іньярріту з Томом Крузом у головній ролі. Актор розповів про роботу над своїм персонажем, особливий ритм стрічки, десятихвилинний монолог, зйомки у VistaVision та про те, чому історія «Діґґер» — передусім про людську природу і владу.

У центрі сюжету — наймогутніша людина у світі, яка вирушає у відчайдушну місію, щоб довести, що він — рятівник людства, перш ніж катастрофа, яку він сам спричинив, знищить усе.

Разом із Томом Крузом у фільмі зіграли Різ Ахмед, Джон Ґудмен, Сандра Гюллер, Майкл Стулбарґ, Джессі Племонс та Емма Д’Арсі. Стрічку повністю зняли у форматі VistaVision, а до творчої команди Іньярріту долучився, зокрема, триразовий володар премії «Оскар», оператор Еммануель Любецкі.

Про пошуки Діґґера Роквелла, співпрацю з Іньярріту та досвід, який може подарувати глядачам кіно, Том Круз розповів у спеціальному інтерв’ю.

Томе, як ви підходили до цієї ролі?

Я дуже поважаю Алехандро. Я слухаю всі його ідеї, і вони одразу надихають. Я бачу, що він хоче створити, розумію його тональність, придивляюся до кожного елемента композиції. І раптом усе оживає — я починаю бачити, яким має бути мій внесок у те, що ми разом намагаємося створити.

Як ви знайшли свого Діґґера Роквелла?

Коли я працюю над будь-якою роллю, то дивлюся не лише на самого персонажа. Я шукаю гумор, драму, фізичну форму, грим — усе це відкривається одночасно з тим, як я вчуся передавати цього персонажа глядачеві.

Щодо Діґґера, мушу сказати: мені ще ніколи не доводилося грати персонажа, який кидав би мені такий виклик.

Щоб зіграти його й відповідати масштабу задуму цього фільму, мені довелося звернутися до всього свого досвіду, до всього, чого я навчився за всі ці роки й на кожному фільмі, який зняв. Адже навіть коли я використовую інструменти, які опановував протягом багатьох років, універсального підходу тут не існує.

Що ще допомогло остаточно сформувати своє бачення персонажів?

Кольори, костюми, грим. Алехандро також показав мені свою дошку з візуальними референсами для Діґґера. Відштовхуючись від цього, я починаю експериментувати, шукати ритм — і в якийсь момент просто стаю персонажем. 

Як у фільмі-катастрофі вам вдалося знайти баланс між комедією та драмою?

Алехандро зосередив увагу на ключових рішеннях, які постають перед людством, і водночас зробив цю історію неймовірно захопливою, дотепною та змістовною.

Чи складно було знайти правильну тональність?

Знайти правильну тональність — означає намацати цю тонку межу. Тут усе має бути надзвичайно точним. Ти маєш повірити в персонажа, маєш повірити у світ фільму. Алехандро починає фільм із того, що завіса відкривається, а наприкінці цей образ з’являється знову — і ти такий: «Боже мій. Це ж увесь час було просто перед очима».

Чому кішка Меґґі стала настільки важливим складником фільму?

Не знаю, як Алехандро до цього додумався, але я спочатку подумав: «Що це за кішка? Це що, зараз буде “Кладовище домашніх тварин”?» А потім була сцена, де він її миє, і весь цей гумор… Я навіть не знав, що сказати Алехандро. Але в кожній його взаємодії з нею видно цей нерозривний зв’язок. Вона надзвичайно важлива для нього.

Темп і ритм діалогів у фільмі справляють сильне враження. Звідки вони взялися?

Алехандро вміє писати нерідною для себе мовою, надзвичайно тонко її відчуваючи. А коли він розповів, що був діджеєм, я зрозумів: річ у його відчутті музики. Тоді все стало на свої місця — і його монтаж, і ритм персонажів і сцен.

Більшість акторів не звикли до темпу фільмів 1920-х, 1930-х і 1940-х років, де репліки летять одна за одною — і це працює неймовірно. Треба відчувати цей ритм так, щоб він не здавався механічним, а мав абсолютно невимушений вигляд.

Як ви працювали над десятихвилинним монологом і як вдалося його реалізувати?

У тому, як Алехандро спілкується і творить, є особливий ритм, який потрібно відчути. І коли ти просто починаєш жити в ньому, це неймовірне задоволення.

Я не міг дочекатися цього десятихвилинного монологу — самої можливості ось так зіграти такого персонажа, ще й із постановкою Алехандро та рухами камери. Для всіх нас це було наче пройти по канату, і саме тому так захоплювало. Мене це зовсім не лякало. Я обожнював цю інтенсивність і такий рівень творчої свободи.

Коли у Діґґера виникла ідея використати інформаційний бар’єр, щоб виграти час?

Ідея такого бар’єра завжди існувала як спосіб контролювати інформацію. У кожного покоління була своя його версія — ще від часів Римської імперії, коли глашатай проголошував те, що йому наказував імператор. Тепер це можна робити за допомогою супутників.

Чи можна вважати цей фільм політичним коментарем про політиків і технологічних мільярдерів?

Безумовно, це одна з найдавніших історій про людство. Алехандро спрямував світло на саму людську природу — і зробив це настільки дотепно й захопливо.

Я хочу, щоб люди приходили до цієї історії зі своїм власним досвідом, самі відкривали її для себе й потім обговорювали.

Як ми завжди говорили, ті самі речі відбуваються навіть на шкільному подвір’ї. Не обов’язково бути багатим, щоб мати владу чи цькувати інших. Боротьба за владу відбувається всюди, на кожному рівні людського суспільства. Від цього ніхто не застрахований, а історію пишуть переможці. Усе відбувається швидко, але людська природа не змінилася.

Яким був ваш досвід роботи з VistaVision?

Ми не просто знімали у VistaVision — для фільму також створювали спеціальні об’єктиви вручну, щоб отримати цей особливий, майже рукотворний візуальний ефект. Це неймовірно: різницю справді можна побачити й відчути.

Навіть сам процес заряджання плівки в камеру VistaVision став для мене справжнім відкриттям — цей звук плівки, що проходить крізь камеру. Я був зачарований і навіть попросив усіх на секунду замовкнути: «Давайте просто послухаємо, як вона проходить». У цьому є щось прекрасне. Мені це неймовірно подобалося. І це відчуття так і не набридло.

Що, на вашу думку, глядачі мають винести із перегляду «Діґґера»?

Я і сам глядач, і я люблю кіно. Люблю сидіти в кінотеатрі у прем’єрний вікенд, люблю бути серед глядачів і переживати цей досвід разом із ними. Я роблю так ще з дитинства. Ми багато подорожували, і щоразу, коли я дивився фільм разом з аудиторією, мені було неймовірно цікаво: чи відчувають вони те саме, що й я? Чи отримують від цього таке саме задоволення? Можливо, так, а можливо, ні. Але саме в цьому й полягає краса кіно.

Кожному подобається щось своє. Те, що працює для мене, може не працювати для вас. Але ми всі перебуваємо там разом — і саме це нас об’єднує.

Ваш смак може відрізнятися від мого, але я хочу, щоб люди повністю занурилися в цей досвід, вирушили в подорож, яка розгортається на великому екрані, і щоб для розповіді цієї історії було використано все необхідне. І для цього потрібні всі ми — разом. У цьому справді є щось особливе.

Не пропустіть! Фільм «Діґґер» — уже в кіно!