У кожній ролі є трохи тебе: Павло Текучев про акторство як спосіб пізнати себе

Павло Текучев — український актор театру і кіно, якого глядачі могли бачити в історичній драмі «Вічник», екшн-трилері «Кіллхаус», романтичній комедії «Коли ти вийдеш заміж?» та серіалі «Зворотний напрямок». Водночас важливою частиною його професійного життя залишається театр — зокрема вистави «Кассандра», «Острів скарбів», «Поромник», «Брати» та «Для домашнього огнища».

Та акторство для Павла — не лише про ролі. Паралельно він викладає акторську майстерність і створює власні освітні формати, у яких пропонує використовувати акторські практики як спосіб краще зрозуміти себе, відчути більше внутрішньої свободи й упевненості.

В інтерв’ю Cosmopolitan Павло Текучев розповів, як ролі допомагають йому досліджувати власні темні й світлі сторони, чому акторові важливо не виправдовувати свого персонажа, як терапія змінила його ставлення до себе та чому замість спокою він шукає «шалену, енергійну, але все ж таки рівноважну» гармонію.

Ти постійно приміряєш на себе життя інших людей — у театрі та кіно. Наскільки добре за ці роки вдалося зрозуміти самого себе? Чи акторська професія, навпаки, лише додає нових запитань до цього пошуку?

Ні, вважаю, що до цього пошуку нових запитань додає життя, тому що впевнений: кожна людина та кожна особистість змінюється з часом, і не буває так, щоб людина залишалася з роками такою ж. Зараз це дуже добре відчувається, звичайно, після початку війни — наскільки сильно змінився внутрішній стан, ставлення до життя та до того, що відбувається навколо. Але й без війни постійно відбуваються зміни.

Акторська професія дуже допомагає давати відповіді на ці запитання, тому що, розбираючи кожного персонажа та його психологію, ти все одно так чи інакше використовуєш те, що близьке тобі, те, що зрозуміле тобі.

Тому певною мірою в кожній ролі ти пропрацьовуєш частинку себе. Інколи це частини, які заховані далеко-далеко, інколи — те, яким ти можеш бути в житті, але так чи інакше це завжди трохи про себе, принаймні на початку роботи.

Відчуваю, що останні роки цей контакт усе краще й краще налагоджується. Тут певною мірою завдячую своїй психологічній роботі конкретно з собою, тобто заняттям із психологом. Якісь деталі казати буде тяжко і не хочеться, бо це приватна робота, але мені подобається усвідомлення того, що кожен сам відповідає за свій психологічний стан. Цю відповідальність не можна ні на кого перекладати, і треба за цим слідкувати, тому що від цього залежать усі інші сфери життя.

Ти працюєш одночасно в театрі й кіно, але ці два світи вимагають від актора зовсім різного існування. Де, на тиою думку, глядач бачить більше справжнього Павла Текучева — на сцені чи в кадрі? А де його, можливо, найменше?

Немає тут залежності від того, працюєш ти в кадрі чи в театрі — усе ж таки це залежить від персонажа та від наявності спільних рис. Просто таку одну хорошу думку колись почув і, в принципі, користуюся нею й досі: «У театрі ти — весь твій персонаж для глядача, а в кіно ти наче дозволяєш підглядати за тим, що відбувається з тобою».

Тут просто різна техніка цього існування. А я намагаюся, щоб справжнього мене було в кожній роботі максимально, тому що все ж таки вірю, що людям цікаво спостерігати за персоналіями та особистостями, які транслюють у кожну свою нову роль і проявляють себе.

Зараз ти працюєш над «Кассандрою» та граєш персонажа, чиї цінності тобі абсолютно не близькі. Чи може роль змінити актора — навіть якщо він категорично не погоджується зі своїм героєм? І що ти відкрив про себе, намагаючись зрозуміти цього персонажа?

Звичайно, роль може змінити актора. Але якщо ми говоримо про цінності, які не збігаються з твоїми, то мені хотілося б вірити, що я ніколи, навіть граючи негативного персонажа, не стану його виправдовувати. Інколи це дуже тяжко, тому що все одно це, як ми вже сказали, частинка тебе. Але залишатися із собою чесним — це найбільший виклик і в цій професії також, але я знаю, що докладатиму всіх зусиль, щоб пройти цей виклик із гідністю.

репетиція «Кассандри»

Конкретно в цій ролі я зрозумів, що випустив назовні якісь свої дуже темні сторони, і зрозумів, що в цьому теж є акторське щастя: коли ти можеш відпустити себе й дозволити собі дістати все найтемніше. Коли ти відпускаєш це тут, його стає менше у твоєму приватному, особистому житті. Тому це все ж таки задоволення.

Тому що ми граємо, актори на сцені грають, і саме коли ти даєш собі чітке усвідомлення, що це все лише гра, що це не по-справжньому, виникає відчуття свободи. І в ньому дійсно є акторське задоволення.

Ти не лише навчаєшся в професії самі, а й передаєш свій досвід іншим. У який момент ти відчув, що уже цікаво не просто грати, а й допомагати іншим людям відкривати себе через акторську майстерність?

У моїй роботі з іншими людьми, коли ми займаємося акторськими тренінгами, завжди йде мова лише про себе. Ми торкаємося створення персонажа вже в самому кінці, тому що зазвичай, займаючись із людьми, які до цього не мали стосунку до акторської майстерності, найцікавіше — починати досліджувати самого себе.

Щоб знайти ось ту саму свободу, про яку я казав вище, треба спочатку відчути власну свободу.

Мені дуже подобалися ті тренажі, які я виконував, навчаючись в університеті. Пам’ятаю вправи, які на мене справили враження, тому мені хотілося ділитися цим відчуттям легкості, яке виникає після них та певних усвідомлень. І я можу сказати, що саме це бажання ділитися – і веде мене до викладання.

«Вічник»

Твої творчі інтенсиви та навчальні проєкти — це не лише про те, як стати актором. Що акторська майстерність може дати людині, яка взагалі не планує виходити на сцену чи зніматися в кіно?

Так чи інакше, усе крутиться навколо поняття «свобода». Звичайно, його можна розкласти на дуже багато компонентів, тому що ми дивимося на нього крізь призму акторських технік, відчуття контакту із собою, щирості із собою, внутрішньої впевненості, відсутності певних затисків чи от страху говорити, казати, що думаєш, просто говорити вголос, виступати перед людьми, комунікувати з незнайомими людьми. Це далеко не повний список того, що, мені здається, можуть знайти в таких практиках люди, які не планують виходити на сцену.

В акторській професії людина постійно перебуває між чужими очікуваннями, кастингами, режисерським баченням і необхідністю бути «цікавим» для індустрії. Як у всьому цьому не загубити власний голос і зрозуміти, ким ти є поза професією?

Ця професія жорстока й цікава одночасно. Якщо ти відчуваєш задоволення від цього очікування, від кастингів, від свого потрапляння чи непотрапляння в роль — значить, вона для тебе. Якщо це викликає в тебе втому, виснаженість і зневіру більше, ніж задоволення, певно, треба передивитися, чому ти вирішуєш цим займатися.

В усьому цьому мені теж імпонує така філософія, яку я колись підслухав в одного голлівудського актора. Він сказав, що «якщо я хочу і можу, то я повинен». І не тому, що я комусь повинен, а якщо я хочу це робити й можу це робити, то навряд чи щось інше зможе мені принести стільки задоволення.

Тому на цей момент я відчуваю, що ця професія є основною рушійною силою в моєму житті. І я хочу в ній реалізовуватися.

«Вічник»

Якщо озирнутися на Павла Текучева, який тільки починав свій шлях у професії, — що б ти сьогодні йому пояснив? А що, навпаки, не став би пояснювати, бо деякі речі людина має прожити самостійно?

Я б, мабуть, порадив йому менше себе оцінювати й не хвилюватися про те, що щось може скластися не так. Якщо ти отримуєш задоволення від роботи, своєї професії, справи, яку робиш, будь в цьому стані до кінця й нічого не чекай — роби це прямо сьогодні, прямо зараз.

Але чи став би я щось виправляти у своїх діях? Мабуть, ні. Я впевнений, що те, де я зараз є, де кожен із нас є на сьогодні, — це найкраще місце, де ти можеш реалізуватися. Немає ні сенсу, ні логіки в тому, щоб уявляти, що ти міг щось змінити. Можна керувати тим, що є зараз.

Зараз ти перебуваєш одразу в кількох ролях: актор театру, кіноактор, викладач, людина, яка створює власні освітні формати. Яка з цих ролей зараз найбільше кидає тобі виклик? І ким ти сам хотів би побачити себе через кілька років — не з погляду кар’єрних досягнень, а внутрішньо?

Найбільше кидає виклик, мені здається, це все ж таки намагатися поєднувати кожну з цих іпостасей, тому що кожна з цих справ захоплює тебе повністю, і займатися всім одночасно неможливо, звичайно. Усе одно ти спочатку приділяєш увагу тут, потім там. Де ти більше зайнятий, там і твоя енергія.

Внутрішньо я хочу віднайти ще більше цієї гармонії. Я хочу навчитися позбуватися стресових, оцінювальних суджень про себе та навколишній світ.

Хочу, щоб навіть у такий дуже непростий для нашої країни час я міг бути внутрішньо гармонійною людиною і транслювати це іншим, тому що кожного разу, коли ти берешся за якусь справу, ти транслюєш щось цьому світу. І те, що вариться в тебе всередині, усе одно виходить назовні.

Тому внутрішньо я хочу не спокою, а гармонії. Такої шаленої, енергійної, але все ж таки рівноважної.