«У нас було все. Крім права на любов». Історія білоруски Марії Зайцевої, снайперки ЗСУ, яка загинула за свободу двох країн, — у розповіді її коханої

«Кожен білорус, який хоче свободи, має воювати на боці України», — говорила 24-річна Марія Зайцева. Вона пройшла через усе: протести 2020 року в Білорусі, вигнання, поранення, шпиталі — і зрештою передову. Загинула в боях під Бахмутом.

Дівчина Марії Аня звернулася до ГО «Землячки», щоб розповісти їхню спільну історію — про любов, втрату і право бути поруч із тим, кого кохаєш. Це інтерв’ю — про Марію, її вибір і свободу, за яку вона віддала життя.

Скриншот із сайту radiosvoboda.org

Ця фотографія облетіла весь світ. На ній Марію Зайцеву майже неможливо впізнати через закривавлене обличчя. Тоді, у Мінську, її поранила шумова граната — вона знепритомніла, а в ногу влучили три гумові кулі. Марія лікувалась удома, а згодом змушена була виїхати до Чехії. У тихій еміграції могла б мати все, але таке життя — не для людини, яка мріяла про свободу Білорусі.

Марія казала, що кожен білорус, який хоче бачити свою країну вільною, має воювати за Україну. З росіянами в неї були власні рахунки.

Вона вірила, що перемога України відкриє шлях до змін у Білорусі. Хотіла бути серед перших, хто підніме партизанський рух. Любила білоруську мову, читала фольклор, глибоко знала історію — і надихала тих, хто поруч. У 22 роки вступила до лав ЗСУ, стала снайперкою. На війні почувалася на своєму місці — захоплювалася тим, що може мстити росіянам.

Цього року, напередодні свого 24-го дня народження, Марія загинула під час виконання бойового завдання поблизу Бахмуту. На похованні в Києві прапор з її труни вручили коханій дівчині — Ані.

Це інтерв’ю Аня захотіла дати сама. Хоча зважитися на таке публічне зізнання було надзвичайно важко.

«Я хочу розповісти про наші стосунки, бо знаю, що більшість — приховує свої історії. Вони бояться нерозуміння, засудження. А мені нічого боятися, я вже втратила найцінніше. Я втратила її. Я не знаю, як мені далі жити…»

БЛОК 1: «У нас було все, крім права на любов»

Чому ти вирішила розповісти про Марію і ваші стосунки публічно?

Бо мовчати було ще важче. Я хочу, щоб її пам’ятали не з розповідей знайомих чи людей, з якими вона майже не спілкувалася. Я хочу, щоб люди знали, якою вона була насправді. Я хочу, щоб ніхто не почувався самотнім у своєму горі. Коли я роззираюся навколо, мені здається, що я сама. Цією історією я хочу показати, що жінки можуть чинити справжню революцію, що вони здатні змагатися за ідею, за свій дім.

Це також яскравий приклад того, чому Україні потрібні офіційно зареєстровані партнерства. Я не могла потрапити до своєї дівчини у лікарню, бо бюрократично для них я — чужа людина. Ми мріяли одружитися, Марія обіцяла зробити мені пропозицію, як тільки закінчиться війна в Україні. Якби партнерства були дозволені в Україні, ми зробили б це значно раніше.

Що саме тобі не давало спокою в цій історії?

Марія була дуже сильною людиною. Як вона сама жартома полюбляла казати: «Рэвалюцыянер, ветэран, паліглот». Вона була дуже харизматичною, її важко було забути, навіть якщо ти бачив її всього один раз. Вона була трохи закритою, у неї майже не було друзів. Коли воювала, спілкувалася лише зі мною, іноді з одним своїм другом із часів протестів та з побратимами. Тому мені дивно бачити інтерв’ю від людей, про яких я ніколи не чула. Вони говорять речі, які не вкладаються в наш таймлайн, адже тоді ми з Марією вже були разом. Мені боляче дивитися, як абсолютно чужі люди перетворюють це на політичний кейс. І мені не треба називати імена — багато хто й так їх знає.

Блок 2: протести в Білорусі

Як склалося життя Марії після білоруських протестів у 2020 році?

Вона завжди із жалем згадувала протести у 2020-му, порівнюючи їх з Майданом. Мовляв, якби білоруси були сміливішими, більш волелюбними та готовими стояти за своє — все було б інакше. Її вражала згуртованість і безстрашність українців під час Майдану. Протести залишили на ній серйозний відбиток — буквально: на скроні в неї був шрам від уламків гранати. Вона хотіла побачити вільну Білорусь. Захоплювалася Майданом, Жаданом, Жизневським. І була впевнена: кожен білорус, який хоче свободи, має воювати на боці України.

Ми ніколи не писали одна одній російською. Вона — білоруською, я — українською. Вона любила білоруську мову, культуру, звичаї. Боліла душею за свою країну і мріяла про повстання після перемоги України. Маша хотіла боротися і там. Але мусила тікати за кордон через політичні переслідування. У Чехії вона почала волонтерити. Так ми і познайомилися — в одному з волонтерських хабів. І вже тоді вона не приховувала, що мріє продовжити боротьбу, що хоче до України.

Блок 3: Україна та Білорусь

Марія не бувала в Україні, але дуже любила нашу країну, чому?

Вона казала, що Україна — її другий дім. Саме тут вона стала щасливою. Любила Київ, Харків, а особливо — Слов’янськ. Захоплювалася українською культурою, фольклором, мовою. Вивчила її, говорила й писала. І хотіла бути похованою саме тут.

Блок 4: ЗСУ — вибір, який не обговорюють

«Вона вірила: після перемоги України почнеться партизанський рух у Білорусі — і вона хотіла бути його частиною. Вона боролася з несправедливістю. Після Бучі, Ірпеня в ній палало бажання захищати слабших. Вона не могла пробачити російські злочини».

Як Марія опинилася в ЗСУ?

Їй було важко жити в еміграції — вона почувалася чужою. У цьому ми дуже зійшлися. Ще до контракту вона розповідала мені про медевак. У Маші було медичне підґрунтя: вона закінчила кілька курсів у ветеринарній академії в Білорусі. Тож, підписавши контракт, спочатку працювала медиком на евакуації.

Але їй цього було замало — вона хотіла бути в самому епіцентрі. Купувала спорядження, постійно тренувалася, була відчайдушною і дуже сильною духом. Згодом стала стрільцем-санітаром, а пізніше — снайперкою.

Блок 5: стосунки

Якими були ваші стосунки?

Ми ніколи не переписувалися російською: я завжди писала українською, а вона — білоруською. Спочатку було трохи складно — ми перепитували значення слів. Але вже за пів року спілкувалися двома мовами в побуті. Я закохалася в білоруську так само сильно, як і в Машу. Це було щось домашнє, дуже близьке.

Потім ми навчили одна одну писати нашими мовами. Постійно дарували подарунки — вона ховала мені в кишені кіндери. Любили готувати, гуляти, вчилися одна в одної, багато говорили про історію, медицину, дивилися старе білоруське й українське кіно. Вона піклувалася про мене. Казала, що я впораюся, якщо її не стане. А вона без мене — ні. Ми мріяли про майбутнє. Хотіли одружитися.

Як війна вплинула на вас обох?

Війна змінює людей. І не варто опускати руки, помічаючи ці зміни. Люди, яких змінила війна, — не хворі, вони просто хочуть, щоб їх зрозуміли. Це завжди велика робота, але вона варта того. Було складно, але ми старалися. Говорили щодня, балакали до ранку. Вона читала мені казки білоруською, французькою, українською.

Та щойно підписала контракт, я зрозуміла: зміни неминучі. І почала вивчати військову психологію, щоб краще розуміти Машу. Хотіла бути поруч — попри будь-які зміни. В один момент вона сказала, що відчуває, нібито тільки я її по-справжньому розумію. Це розчулило мене, бо з кожною нашою зустріччю ми ніби знайомилися заново. Війна впливає на людей.

Блок 6: поранення

«Толькі не хвалюйся, я лёгкая 300».

Марія кілька разів отримувала поранення, одне з них 19 серпня 2023 року. Тоді в її руці розірвалася сигнальна ракета. Вона написала своїй дівчині: «Толькі не хвалюйся, я лёгкая 300». Але насправді все було значно гірше.

Як ти дізналася про поранення Марії?

Я була у книгарні у Львові, коли отримала її повідомлення — і в мене пішла земля з-під ніг. Купила квитки до шпиталю і приїхала. Видала себе за її сестру, щоб мене пустили до палати, бо юридично я — ніхто. Маша серйозно пошкодила пальці та спалила нерв. Їй було дуже боляче, вона отримала опіки третього ступеня. Потрібні були постійні перев’язки та крапельниці. За кілька днів я навчилася ставити крапельниці з фізрозчином, міняти пляшки з антибіотиками, перевіряти катетер.

Медсестри почали заходити до палати все рідше, бо бачили, як ми з Марією опанували всі кроки до її одужання. Я відчувала: це і моє поранення теж. Після одужання вона захотіла повернутися до війська. У ній палало нове, дещо видозмінене бажання — тепер до цього додалася ще й помста.

Блок 7: загибель

Ти говорила з Марією перед останнім виходом на позиції, як вона була налаштована того дня?

Щоразу перед виходом на чергування вона телефонувала мені — це була ніби маленька медитація. Ми прощалися на дві доби, і я чекала її повідомлення більше за все на світі. У ці дні я ніби затримувала подих і видихала лише тоді, коли бачила: «Мы выйшлі, у нас усё добра, кладуся спаць».

Того дня ми попрощалися, як завжди, словами: «Я тебе кохаю». — «І я тебе». Вона сказала, що з нею нічого не станеться, бо їй завжди щастить. Хоч я й відчувала тривогу — вона була сповнена рішучості.

Тобі відомо, за яких обставин загинула Марія?

Вона загинула 17 січня цього року, наступного дня після свого 24-річчя, у Донецькій області, виконуючи бойове завдання. Це мала бути остання зміна перед виведенням на відновлення. Маша загинула під час ворожого штурму їхньої позиції — сталося влучання з СПГ (цю інформацію мені передав її побратим). Вибух, уламки. Усе сталося раптово і дуже швидко.

Як ти дізналася про це?

Її побратим подзвонив і сказав: «Вона загинула миттєво». Я не могла плакати — просто вийшла на вулицю й ходила, поки не змогла більше. Просто курила. Ми мали б зустрітися, як завжди: обійми, жарти, любов. Але цього вже ніколи не станеться.

Блок 8: прощання

Чому Марію поховали не в рідному Гомелі в Білорусі, а в Києві?

Вона ніколи не хотіла бути похованою в Гомелі — для неї це місто було пов’язане зі складним періодом життя, і вона його не любила. До загибелі Марія втратила побратима з позивним «Мінськ». Це був один з небагатьох моментів, коли вона плакала. Вона не змогла бути на його похороні — мала виходити на зміну. Наступного дня отримала поранення.

Уже тоді сказала: «Хочу бути похованою біля “Мінська”». Це була її остання воля, про яку знали я та її командир. Так і сталося — вона похована у столиці, поруч із побратимом «Мінськом».

Чи були її родичі на похованні?

Ні, з батьками Маша давно не спілкувалася — вони були пов’язані з білоруською владою і ніколи її не підтримували. На похорон вони також не приїхали, бо це могло створити їм проблеми в Білорусі, вдома. В останню путь її провели побратими, кияни та всі, хто знав. У мене була можливість побачити її в морзі. Ми мали б знову обійнятися, сміятися, кохати. Але я побачила лише тіло. Вона вже не дивилася на мене.

Блок 9: після втрати

Ти казала, що хочеш, щоб люди знали, якою насправді була Марія. Чи хочеш щось додати до сказаного?

Її світогляд формувався ще в білоруській школі. Вона навчалася у класі з поглибленим вивченням білоруської мови та географії. Любила спорт, пробувала різне: скелелазіння, американський футбол, біг. Чотири роки займалася фехтуванням. У ній завжди був присутній легкий дух суперництва — це робило її кращою у війську. Іноді жалілася мені, що вміє менше, ніж інші, але з радістю вчилася нового.

Вона боролася з несправедливістю і жорстокістю. Бачила цей світ зовсім інакшим і жертвувала собою, аби його змінити. Це була її головна мрія і мета — тому її ніщо не могло зупинити.

Чи говорила Марія про страх смерті?

Вона не боялася смерті. Жартувала: «Якщо загину у свій день народження — гарна дата». Боялася полону і травм мозку, але не смерті. Була готова.

Аню, як ти зараз живеш після всього?

Я хочу стати лікарем — Маша завжди мене підтримувала. Писала конспекти, коли було важко. Зараз соціалізація дається вкрай складно, але я маю продовжувати жити, вчитися і боротися за двох.

Марія Зайцева загинула, захищаючи країну, в якій не народилась, але яку називала домом. Її любов, її боротьба та її смерть — це ще одне нагадування, чому свобода й гідність не мають кордонів. І чому любов — не має ні статі, ні бюрократичних дозволів.

Авторка: Наталка Щука