Чому важливо говорити про аб’юз? Пояснює психологиня

Раз на кілька тижнів в українському публічному просторі гучно пульсують історії жінок, які постраждали від фізичного, психологічного, економічного, емоційного або сексуального насильства. Іноді — від усього разом. І на жаль, разом із шаленою підтримкою ці жінки часто отримують величезну дозу хейту.

Ми зібрали деякі типові запитання хейтерів під такими історіями й відповіли на них разом із психологинею «Фонду Маша» Оленою Запольською. А також розповіли, чому говорити вголос про насильство — дуже й дуже важливо.

Запитання №1: «Чому одразу не пішла від аб’юзера?»

Наша психіка влаштована дуже адаптивно. І часто ми підлаштовуємося під ті ситуації, в яких нам доводиться жити. Ці ситуації можуть бути ненормальними, але ми адаптувалися до них. Вихід з ненормальної ситуації, якою є насилля та аб’юз, — це великі зміни в житті. Часто жінки наважуються на них роками.

«Остання крапля», щоб піти, в усіх різна. Іноді про насилля або аб’юз дізнаються інші люди. Тоді правди вже не приховати. Утім, іноді лише погляд з боку іншої людини дозволяє партнерам/кам аб’юзерів побачити реальність. Тому що фізичне насилля — очевидне, а ось психологічне чи фінансове розпізнати складніше.

Іноді останньою краплею стає піднята рука, яка вдаряє сильніше, ніж постраждалі звикли. Іноді останньою краплею стає піднята на дитину рука. Часто партнери/ки аб’юзерів просто втомлюються або соматизують свої емоційні стани. Це дає можливість близьким людям звернути на це увагу.

Бувають ситуації, коли змога заробляти гроші та утримувати себе і дітей самотужки стає можливістю піти зі стосунків (спойлер: зазвичай це складно).

Запитання №2: «Чому не розповіла про насилля, щойно пішла від аб’юзера?»

Після таких складних змін, як розрив стосунків з аб’юзером, нашій психіці потрібен час, аби переадаптуватися, мати змогу прожити й опрацювати цей досвід.

Часто поштовхом говорити стає чужий досвід, який постраждалі від аб’юзивних стосунків чують і бачать. Це дає можливість побачити свою історію збоку й дати їй чесну назву. Тому так важливо не замовчувати насилля, не соромити жертв за їхні історії, не звинувачувати їх у цьому. Якби вони могли діяти по-іншому — вони б обов’язково вчинили інакше.

Запитання №3: «Навіщо розповідати історію насильства, це ж лише ранить оповідачку?»

Іноді публічна відвертість викликає ретравматизацію, але іноді, навпаки, ця розповідь зцілює. Бо ми нарешті можемо назвати речі своїми іменами й не вдавати, що нічого не відбувається. Але публічне зізнання потребує неабияких сил. Тому перед тим, як наважитися на такий камінг-аут про стосунки, важливо подбати про себе та оцінити свій емоційний стан. Витримування критики, шеймінгу, засудження забирає багато сил.

Відверта розповідь — це можливість знайти підтримку, але не треба забувати також про ризик наразитися на критику. Тоді цей сором, провина, страх можуть повернути нас у той емоційний стан, який ми проживали в аб’юзі.

Як публічний розголос таких історій допомагає іншим жінкам, які переживають насилля?

Газлайтинг — це вид психологічної маніпуляції, який змушує людину сумніватися в тому, що вона адекватна. Газлайтинг і аб’юз — найкращі друзі, один допомагає іншому робити все, аби жертва знущань не була психічно стійкою, не розуміла, що з нею відбувається. Тому коли постраждалі бачать чийсь досвід у публічному просторі, вони зустрічаються зі своїми переживаннями та емоціями, починають краще розуміти свої стосунки та власний стан, ідентифікувати ці стосунки як нездорові. І здатні наважитися, можливо, навіть не говорити публічно про це, але принаймні шукати підтримки серед близьких.

Я завжди запитую клієнток, які живуть у насиллі чи аб’юзі: «Чи є хтось, хто знає про це? Якщо ні, то чи є хтось, кому ти можеш розповісти?».

Пошук зовнішньої підтримки для того, щоб зміцнитися і вийти з таких стосунків, — перший крок. Тому так важливо говорити про насилля психологічне, фінансове, фізичне. Для когось твоя розповідь — можливість чесно подивитися на своє життя.

Як психологічно пережити публічний розголос своєї історії

• Починати говорити про свій досвід, коли відчуваєш, що маєш на це сили, а не коли перебуваєш у дефіциті сил та ресурсу.
• Шукати підтримку до того, як зробила заяву. Під час відвертого публічного зізнання у тебе не буде можливості шукати підтримку. Тому надважливо заздалегідь подбати про себе, знайти тих, хто на твоєму боці й може допомогти.
• Корисно мати психотерапевта, з яким ти б могла проживати цей період та одержувати якісну підтримку.
• Важливо тримати в голові, для чого ти це робиш, чому розповідаєш публічно свою історію. До цього власного сенсу, мети можна повертатися в моменти, коли непросто.
• Давати собі час на відпочинок і за потреби «залягати на дно» — проводити час без соцмереж, не читати коментарі.
• Давати простір усім емоціям, а їх буде багато — від дуже позитивних до зневіри та розчарування.