Між героїнею і людиною: як говорити про жінок з фронтовим досвідом

Образ жінки на війні став одним із центральних символів українського спротиву. Вона тримає зброю, керує підрозділами, рятує життя, волонтерить. Сьогодні разом з методисткою Центру ментального відновлення «Незламна» від «Фонду Маша» Оленою Запольською ми спробуємо зрозуміти, як говорити про жінок війни так, щоб не втратити головного — їх справжніх.

Війна — це час, коли суспільство шукає образи, здатні утримати відчуття сенсу, віри та стійкості. Жінки, які долучилися до Збройних Сил України, які тримають фронт, волонтерять, лікують, евакуюють, опинилися у фокусі уваги медіа та громадськості. Проте часто мова, якою ми про них говоримо, балансує між двома крайнощами — інфантилізацією та героїзацією. В обох випадках зникає головне — людина та її право бути собою, без зобов’язання «втілювати символ» часу чи суспільства.

Чому героїзація часто віддаляє нас від реальності

Героїзація здається природною реакцією на біль і втрати війни. Вона дозволяє побачити у воєнному досвіді силу, а не лише травму.

«Та коли жінку-військову або парамедикиню описують як “незламну”, “залізну”, “надлюдську” — це насправді спосіб емоційно дистанціюватися від неї. Такі наративи зручні для суспільства, бо не змушують бачити біль, вразливість і наслідки війни. Але вони водночас позбавляють героїню права на втому, сумніви чи безсилля», — пояснює психологиня.

Медіа нерідко створюють образи «наджінок»: «амазонок», «берегинь з автоматом», «незламних волонтерок». Така риторика стирає живі обличчя й підмінює їх міфом. У результаті реальна жінка — з її тілом, страхами, виснаженням, болями — перетворюється на символ. Героїчний образ виглядає ефектно, але фактично лише підсилює суспільне очікування, що жінка завжди має бути сильною. Адже визнавати її вразливість і слабкість суспільство досі не готове.

Турбота чи знецінення?

Є й інший бік проблеми. У публічному просторі досі звучать звернення «наші дівчатка на фронті», «наші тендітні волонтерки». Ця лексика здається теплою, але насправді стверджує ієрархію: «ми» (громадськість, чоловіки, тил) захищаємо «їх», «слабших».

«Інфантилізація маскує недовіру до професійності та суб’єктності жінки, її здатності робити вибір, нести відповідальність і говорити від свого імені. Такі мовні стереотипи формують світ, у якому жінка — об’єкт співчуття або натхнення, але не партнер у розмові. Втрачається рівність позицій і голос», — підкреслює Олена Запольська.

Як говорити про війну, не втрачаючи людяності

Отже, підходимо до головного питання: як говорити про жінку на війні так, щоб не героїзувати її, не применшувати її внесок, але водночас залишати її людиною?

«Гендерно чутлива комунікація не означає уникнення емоцій чи пафосу — вона про баланс і повагу. Замість того щоб говорити про “сильних жінок”, варто давати слово самим жінкам: як вони переживають війну, що їм болить, що тримає. Важливо показувати процес, не лише подвиг. Людяність повертає право бути одночасно сильною і втомленою, відважною і розгубленою», — говорить психологиня.

Мова — це не лише інструмент опису, а й простір безпеки. Обираючи уважні формулювання, ми не просто «правильно комунікуємо» — ми визнаємо рівність і гідність іншої людини. Жінка з фронтовим досвідом не повинна бути ні символом, ні ідеалом. Їй достатньо бути людиною, яка пройшла війну й має право на власний голос.

Межа між героїзацією та людяністю проходить там, де ми перестаємо бачити в людині образ чи носійку ролі. Говорити про жінок під час війни — це питання етики. Адже саме мова формує післявоєнну пам’ять і визначає, чи зможемо ми побудувати суспільство, у якому гідність не залежить від того, хто і як її назве.

Якщо ти чи твої близькі служите або маєте ветеранський досвід і потребуєте психологічної підтримки, звертайтеся до Центру ментального відновлення «Незламна» від «Фонду Маша». Тут можна відвідувати заняття з арттерапії та йоги, брати участь у групах підтримки, а також отримати індивідуальні консультації фахівців. І пам’ятай: відновлення починається з турботи про себе.