Generation Next: LATEXFAUNA — «Музика стає цікавою тоді, коли артисти не повторюють тренди, а створюють власні світи»

Незабаром у Києві стартує ATLAS Festival. Із цієї нагоди Cosmopolitan Ukraine запускає спецпроєкт Generation Next — серію інтерв’ю з артистами, які сьогодні формують музику сучасної України. Сьогоднішній герой — LATEXFAUNA, один з найупізнаваніших гуртів української інді-сцени. Уже понад десять років музиканти створюють власну творчу мову та звучання, яке важко сплутати з музикою інших виконавців.

Ми поговорили із солістом Дмитром Зезюліним про те, як за останні роки змінилася українська сцена, чи роблять алгоритми музику менш живою, чому відкрито говорити про сексуальність — це ознака здорового суспільства, а також про те, чого чекати від виступу гурту на ATLAS Festival.

За останні роки українська музика дуже змінилася, і LATEXFAUNA — один з гуртів, які сформували її нове покоління. Як вам самим здається, що відрізняє сьогоднішню українську сцену від тієї, яка була ще десять років тому?

Мені трохи складно відповідати на це питання, тому що LATEXFAUNA існує вже одинадцять років. Тобто ми самі вже є частиною тієї української сцени, яка була десять років тому. Можливо, це збіг, але мені здається, що великі творчі сплески часто відбуваються саме в часи криз — коли суспільство переживає глибокі зміни й люди мають що сказати.

Зараз теж постійно з’являються нові музиканти — серед них є дуже цікаві, а є й менш переконливі. Але загалом я відчуваю, що музична індустрія стала значно більше залежати від алгоритмів. Дуже багато рішень приймається з огляду на соцмережі, короткий формат, вірусність. І це, звісно, впливає на саму музику.

Ще один виклик — стрімке поширення штучного інтелекту. Я не проти технологій як таких, але, коли вони починають підміняти живу творчу думку, мене це зовсім не захоплює.

Для мене музика насамперед залишається способом сказати щось людське, а не просто створити контент, який добре працює в алгоритмах.

Коли ви тільки починали, LATEXFAUNA здавалася винятком із правил. Сьогодні українська сцена стала набагато сміливішою й різноманітнішою. Чи є відчуття, що свого часу ви допомогли зробити її саме такою?

Можливо, якийсь вплив ми й справді мали. Приємно так думати, але, якщо чесно, ми не дуже часто розмірковуємо про себе як про якихось «метрів» чи «старійшин» української сцени.

Якщо озиратися назад, то, мабуть, ми показали, що українською можна говорити та співати інакше. Що можна органічно використовувати суржик, не боятися живої мови, не намагатися вписатися в якийсь один канон. Ми завжди старалися писати мелодійну музику й орієнтувалися на якісний західний інді-поп, але при цьому не копіювали його, а шукали власну інтонацію.

Ми справді часто робили щось не за правилами. Але я не сказав би, що це були якісь революційні жести. Ми просто дуже послідовно плекали свою самобутність. І мені здається, що це найважливіше для будь-якого артиста: не вдавати із себе когось іншого, не будувати образ, який не відповідає тобі. Треба залишатися собою — навіть якщо іноді ти дивний, смішний чи трохи безглуздий. Бо саме ця чесність, зрештою, і знаходить свого слухача.

Вашу музику часто називають дуже чуттєвою. Як вам здається, сучасні українці стали вільніше говорити про секс і бажання чи, навпаки, за цією свободою часто ховається невпевненість?

Мені здається, що українці справді стали значно вільніше говорити про секс, тілесність і бажання. Якщо подивитися хоча б на соцмережі — Threads, Instagram чи TikTok, видно, що люди набагато відкритіше знайомляться, фліртують, запрошують одне одного на побачення і загалом менш пуританськи ставляться до цієї теми, ніж іще десять років тому.

Водночас я не думаю, що це автоматично означає поверховість чи невпевненість. Навпаки, мені здається, що можливість відкрито говорити про сексуальність — це ознака більш здорового суспільства. Звісно, хтось може використовувати таку відкритість як спосіб самоствердження або маскувати нею власні комплекси, але це не нове явище.

Загальна тенденція, як на мене, все ж позитивна: люди менше соромляться бути собою.

Ваші пісні створюють окремий світ — трохи іронічний, трохи романтичний, трохи сюрреалістичний. Це спосіб утекти від реальності чи, навпаки, краще її зрозуміти?

Я ставлюся до написання пісень як до створення колажу. Це колаж із власного досвіду, спостережень, книжок, фільмів, випадкових фраз, фантазій — усього, що проходить крізь мене. Але для мене дуже важливо, щоб у пісні була не лише атмосфера чи набір емоцій. Багато сонграйтерів пишуть саме про стани, а мені завжди цікавіше розповісти історію.

Мені хочеться, щоб у пісні був герой, сюжет, якийсь маленький світ, за яким хочеться спостерігати.

Звісно, я не проживав особисто всі історії, про які співаю. Це художній вимисел — спосіб уявити інше життя, придумати сценарій і прожити його через музику. Мені здається, саме історії найбільше й зачіпають людей.

Тому в наших піснях часто поєднуються речі, які, на перший погляд, не дуже сумісні: космос і античність, величезні масштаби й дуже дрібні побутові деталі. Мені подобається, коли велика, майже міфологічна картинка раптом складається з маленьких людських спостережень. Саме через цей контраст, як мені здається, і народжується щось живе та емоційне.

Зараз багато говорять про нове покоління української музики. А що, на вашу думку, насправді об’єднує артистів, які сьогодні формують сцену: вік, цінності, свобода чи щось зовсім інше?

Мені здається, що насамперед цих артистів об’єднує те, що вони сьогодні творять українську музику. Але для мене дуже важливо, щоб це було щиро. Бо, якщо чесно, іноді складається враження, що для когось українська ідентичність стала радше частиною кон’юнктури, ніж внутрішньою потребою. Не хочу нікого називати, але я більше довіряю людям, які прийшли до цього природно, а не тому, що так склалися обставини.

Якщо ж говорити про LATEXFAUNA, то ми ніколи особливо не відчували себе частиною якоїсь музичної тусовки. Ми не дуже любимо об’єднуватися у групи чи існувати всередині якихось сценічних таборів. Нам комфортно рухатися у власному ритмі: займатися своєю музикою, вигадувати власний світ і просто проводити час уп’ятьох. Так було від самого початку, і, мабуть, саме це нам найбільше підходить.

Цього літа на сцені ATLAS Festival зустрінуться десятки артистів, які сьогодні визначають, як звучить українська музика. Що для вас значить бути частиною цього моменту?

Для нас це можливість зробити найкращий концерт літа. Тому ми готуємо одну витівку, яка, сподіваюся, сподобається і нам, і людям. Бо якщо вже виходити на сцену ATLAS, то хочеться не просто зіграти пісні, а трохи погнати «балбєдона» і зробити так, щоб це ще довго згадували.

Якби через десять років хтось захотів зняти документальний фільм про українських музикантів середини 2020-х, що б ви найбільше хотіли почути в ньому про ваше покоління?

Мені здається, що найурожайнішим періодом для української музики все ж були приблизно 2012–2014 роки. Саме тоді з’явилася величезна кількість сильних гуртів, які багато в чому сформували сучасну сцену.

А про наше покоління мені хотілося б почути інше: що ми не боялися шукати власний голос і не намагалися бути схожими одне на одного. Бо музика стає цікавою саме тоді, коли артисти не повторюють тренди, а створюють власні світи.

Хотілося б, щоб нас запам’ятали саме завдяки цьому — завдяки самобутності.

І наостанок: коли через десять років ви озирнетеся на LATEXFAUNA зразка 2026 року, що, сподіваєтеся, залишиться незмінним, попри будь-який успіх?

Я дуже сподіваюся, що ми й далі будемо ставитися до музики як до гри. Бо для мене мистецтво — це гра. У той момент, коли починаєш ставитися до нього занадто серйозно, ніби все знаєш і все контролюєш, дуже легко почати робити якусь повну дурню.

Мені близька думка Леся Подерв’янського, що все по-справжньому талановите народжується швидко і легко. Не в розумінні без праці — праці завжди багато. Але всередині має залишатися відчуття свободи, азарту і задоволення від процесу. Дуже хочеться, щоб через десять років ми цього не втратили. Бо, як на мене, саме тоді й виходять найкращі пісні.

_________________________________________________________

Фото: Альона Перцева
Стиль: Катерина Холоденко
PR: No Limits Publicity Agency
Студія: Loft31