Культурна полиця: які книги, фільми, вистави і не тільки радить Влада Ліберова

У постійній рубриці від Cosmo відомі українці та українки діляться своїми культурними знахідками: від найкращих фільмів та вистав до подкастів та книжок. Сьогодні в нас у гостях — Влада Ліберова, українська фотографка-документалістка, яка разом зі своїм чоловіком Костянтином Ліберовим змінює погляд на життя під час війни. Що вона читає і дивиться, які вистави радить побачити — усе це та більше в новому матеріалі.

@sapiens.fish

Книги

Looking at Women, Looking at War, Вікторія Амеліна

Мабуть, одна з найважливіших українських книжок останнього часу. Мені дуже близька закладена в ній оптика жінок, які дивляться на війну. Не просто переживають її, а спостерігають, документують, намагаються зрозуміти й залишити свідчення.

Книга Вікторії залишилася незавершеною, і від цього, як на мене, вона ще точніше говорить про нашу реальність. У війни взагалі немає красивих завершених сюжетів.

«Гемінґвей нічого не знає», Артур Дронь

Мені дуже подобається сама назва цієї книги. Ми часто намагаємося зрозуміти нову війну через старі книжки, старі фільми, старі образи. Але люди, які сьогодні воюють, живуть уже в абсолютно іншій реальності: FPV-дрони, тепловізори, Starlink, Telegram, бойові дії, які паралельно існують у TikTok та Instagram. І водночас усередині всіх цих технологій залишаються абсолютно незмінними такі речі, як страх, дружба, любов, втрата, смерть.

Я вважаю дуже важливим те, що зараз з’являється українська література, написана людьми, які знають цю війну не з новин.

«Очі війни», Костянтин і Влада Ліберови

Було б дивно не поставити сюди нашу власну книжку. Це масштабна фотокнига про повномасштабне вторгнення, яка зібрала в собі світлини та часто унікальні історії з усієї лінії фронту. Вона дуже чесна, болісна, але необхідна кожному, хто розуміє, наскільки важливо нести в собі памʼять про страшні події цих днів.

«Спостереження за болем інших», Сьюзен Зонтаґ

Це зовсім не нова книжка, але я все одно додам її. Особливо зараз, коли людство щодня бачить неймовірну кількість фотографій насильства. Чи може фотографія чужого болю змінити людину? Де проходить межа між свідченням та експлуатацією? Чи стаємо ми байдужими, коли бачимо занадто багато?

Для мене як документальної фотографки ці питання не теоретичні. Я думаю про них практично кожного разу, коли натискаю на кнопку камери, і особливо тоді, коли вирішую, чи варто цю фотографію публікувати.

Фільми та серіали 

«Мілітантропос»

@tabor_production

Це український документальний фільм, який я б дуже радила подивитися саме зараз. Мені близька його ідея: показати не тільки війну як послідовність подій, а й те, що війна робить з людиною.

Ми часто говоримо про зруйновані міста, кількість ракет, лінію фронту, кілометри окупованої території. Це все можна порахувати. Значно складніше показати трансформацію людини, яка роками живе всередині війни.

«Сентиментальна цінність» 

А це, навпаки, кіно, яке дозволяє вийти з воєнного контексту. Дуже красиве й водночас доволі болісне кіно про сім’ю, пам’ять, батьків і дітей, мистецтво — і про те, що відбувається, коли людина починає використовувати власне життя та життя близьких як матеріал для творчості.

Остання тема мені особливо цікава. Документаліст постійно працює з реальними людьми й реальними історіями. І межа між «я розповідаю цю історію» та «я використовую цю історію» іноді набагато тонша, ніж нам хотілося б.

«Юнацтво»

Я б радила цей серіал навіть просто як візуальний досвід. Кожен епізод знятий одним безперервним кадром, і через це камера перестає бути просто способом показати історію. Ти фізично відчуваєш її присутність.

Мене взагалі дуже цікавить, як форма змінює наше сприйняття події. Ту саму людину можна зняти десятьма способами — і фактично розповісти десять різних історій. Тут це дуже добре відчувається. Ну і сама розмова про підлітків, насильство, чоловічу самотність, Інтернет і радикалізацію сьогодні, на жаль, дуже актуальна.

Вистави

«Троянство», Давид Петросян

@petrs.san_d

Мені цікаві сучасні українські постановки, які не просто переказують класичні тексти, а намагаються говорити ними про сьогодення.

Зокрема, «Троянство» Давида Петросяна — вистава, яка переосмислює тему героїзму і ставить під сумнів наші звичні уявлення про нього. Саме такі роботи, на мою думку, і є сьогодні найцікавішими: коли театр не пояснює тобі, що думати, а змушує думати самому.

Opera Aperta

@opera_aperta_ukraine

Ще я б радила звернути увагу на сучасні театральні експерименти, зокрема на роботи Opera Aperta, яка працює на перетині театру, опери, музики та перформансу. Мені цікаві формати, де глядач не просто сідає в крісло й дивиться готову історію, а стає частиною певного досвіду.

І ще одна рекомендація — дивитися фотографію

Мені здається, ми трохи відвикли дивитися на фотографії довго. Соціальні мережі привчили нас витрачати на зображення секунду: побачив — свайпнув — забув. Тому я б радила час від часу спеціально йти дивитися фотографію наживо. Не обов’язково навіть на якусь конкретну виставку. Зайти в галерею, взяти фотокнигу, відкрити один розворот і не гортати далі кілька хвилин. Подивитися, що відбувається з фотографією, коли вона перестає конкурувати за нашу увагу з наступними ста зображеннями.

@libkos

Гадаю, сьогодні це майже окрема практика — вчитися дивитися повільно. І можливо, це взагалі головне, що я могла б порадити для будь-якої культурної полиці. Не намагатися прочитати, подивитися й послухати все. Просто іноді дивитися уважніше.