«У війську немає тумблера, який вимикає в тобі жінку»: відверта розмова з ветеранкою Ольгою Нємцевою

Чи потрібно відмовлятися від своєї жіночності, коли одягаєш військову форму? Для Ольги Нємцевої відповідь однозначна — ні. Навіть під час служби вона носила в кишені нішевий парфум й не відмовлялася від того, що допомагало відчувати зв’язок з мирним життям. Бо жіночність — це не про макіяж чи сукні. Це про право бути собою.

Сьогодні Ольга — ветеранка та б’юті-редакторка Harper’s Bazaar Ukraine. У межах проєкту «неВИДИМА», який EVA та Arm Women Now реалізують за підтримки Cosmopolitan Ukraine, ми поговорили з нею про службу, чоловічу форму, сексизм у війську та про те, чому навіть у найскладніших обставинах важливо не втрачати зв’язок із собою.

Ольга Нємцева

До повномасштабного вторгнення ти багато років працювала б’юті-редакторкою. А потім опинилася в танковому батальйоні. Це два абсолютно різні світи. Як для тебе відбувся цей перехід?

Я думаю, всі ми складні особистості. Люди, які йдуть у військо, не були лише мамами, дружинами чи, як я, б’юті-редакторками. У кожного є ще якась інша сторона.

Я народилася на Донбасі й до 22 років жила там, навчалася в Інституті журналістики в Луганську. У 2014-му моє рідне місто окупували. І весь той жах, увесь той розпад, який я пережила тоді, більшість людей у Києві пережили вже у 2022 році.

Я бачила, що Києва тоді це не так сильно торкнулося. А я пройшла через усе. Нерозуміння того, що відбувається. Батьки стали переселенцями. Вони поїхали відпочивати до Трускавця, а повертатися вже не було куди. Моя бабуся загинула страшною смертю в окупації. І все це я переживала з маленькою дитиною на руках. Я тільки народила.

У мене вже тоді було бажання приєднатися до добровольчого батальйону. Я бачила дівчат, які йшли в добробати, і дуже хотіла бути серед них. Просто божеволіла від того, що сама не можу нічого зробити, бо в мене маленька дитина. Тож у 2022 році питання вже не стояло. 

Я знала: якщо почнеться повномасштабне вторгнення — я піду в армію.

Тобто це було рішення, яке визрівало роками?

Так. У якийсь момент я навіть піддалася загальному настрою, що повномасштабного вторгнення не буде. Але всередині все одно залишалося відчуття: тільки Донбасом і Кримом це не закінчиться.

Кілька років я жила з передчуттям, що щось буде. Потім воно почало притуплятися, бо всі навколо говорили: може, домовимося, може, нічого не станеться. А потім це сталося. Я пам’ятаю пустий Київ. Люди виїжджали. Абсолютно порожні вулиці. Я не впізнавала місто.

Після деокупації Бучі, 4 квітня, я остаточно вирішила, що шукатиму можливість потрапити до війська. Тоді це було непросто. Якщо ти не медикиня, не маєш військової спеціальності й раніше не була дотична до армії — ким ти туди підеш?

Моя бригада була однією з перших, які проводили рекрутинг серед цивільних. Це був шанс. Відбір був дуже жорсткий. Тоді бригади ще могли дозволити собі обирати кращих із кращих. Жінок брали охоче, але тих, які справді були готові служити. Питали: «Навіщо ти сюди йдеш? Яка твоя мотивація?». Водночас великого вибору посад для жінок тоді ще не було. 

Це був крок у невідомість. Ти йдеш — і не знаєш, куди потрапиш.

Пам’ятаю, командир, який проводив рекрутинг, сказав мені: «Це не навчальний центр. Тут тебе ніхто нічого не навчатиме. Куди поставлять — там і працюватимеш». Я одразу відповіла, що готова вчитися. Так я опинилася в танковому батальйоні.

Кажуть, у людей є три реакції на небезпеку чи несправедливість: бий, замри або тікай. Я з тих, хто б’є у відповідь.

Що тебе найбільше вразило вже під час служби?

Не сам початок служби, бо тоді бригада тільки формувалася. Ми ще самі до кінця не розуміли, хто ми та що будемо робити. Найбільше я була вражена, коли ми вперше потрапили на фронт — на Лиманський напрямок. Там розумієш: усе, що в цивільному житті може здаватися пафосними словами, на війні стає буденністю.

Ми часто говоримо, що військові — це єдине, що стоїть між нами й тими могилами, які ми бачили в Ізюмі чи Бучі. І саме там це відчуваєш особливо гостро. Коли між тобою і ворогом лише посадка та хлопці, які сидять в окопах, ти розумієш, наскільки тонка ця межа.

Якби не вони, завтра тебе вже могло б не бути.

Пам’ятаєш свою першу військову форму?

Так. Мою першу форму зібрали друзі. Це був 2022 рік, коли в мілітарних магазинах майже нічого не залишилося. Дістати не те що свій розмір — узагалі хоч якісь штани вже було великою удачею. Друзі, які воювали ще з 2014 року, десь знайшли для мене британську форму. Вона вже була вживана. Пам’ятаю, мені принесли величезний мішок з речами. Я його розбирала — і в мене тремтіли руки. Сам факт, що в тебе є форма, тоді вже був успіхом.

Перша форма 

Звісно, вона була чоловіча. Будь-яка форма, яка хоча б трохи тобі підходить, уже була щастям. Ця форма досі для мене дуже дорога. Людина, яка допомагала її збирати, загинула у 2024 році на Покровському напрямку. Тепер це моя парадна форма. Я вдягаю її лише на особливі події.

Коли ти потрапила до війська, наскільки гостро відчула, що форма не враховує жіночу анатомію?

Британська форма не була нашою статутною — її мені просто передали. Уже у війську ми почали отримувати українське забезпечення. На той момент у нашій бригаді воно було досить хорошим, але з розмірами існувала велика проблема.

Жінок у бригаді було багато, та підібрати форму для себе все одно виявилося складно. По-перше, це чоловічі лекала і крій. По-друге, переважно великі розміри. Я в цьому виглядала просто як опудало. Щось підшивали, штани затягували поясом. Я навіть жартувала, що деякі речі для служби буквально відбирала у свого командира.

До війни ти багато років працювала б’юті-редакторкою. Як досвід служби змінив твоє ставлення до жіночності?

Я йшла до армії працювати. Не думала про те, жінка я чи не жінка. До цього я багато займалася спортом і перебувала в доволі гендерно дружньому середовищі, де майже не відчувала сексизму. А армія — це махровий сексизм.

Ти потрапляєш туди, але немає такого тумблера, який перемикає тебе: ось ти була жінкою, а тепер стала просто військовослужбовицею, «галочкою» у штаті. Ти все одно залишаєшся жінкою. Для мене було важливо, як я виглядаю і як почуваюся у формі. Звісно, у певні моменти було зовсім не до цього. Але здебільшого це мало значення.

Як змінилося твоє ставлення до догляду за собою під впливом досвіду перебування в армії?

Звісно, етапів стало значно менше. Навіть двоетапне очищення шкіри в армії вже здається розкішшю. Швидко вмилася — і все. Декоративною косметикою я майже не користувалася. Але для мене були важливі сонцезахист і все, що пов’язане з ароматами: парфумовані креми для рук, гелі для душу, парфуми. Я навіть узяла із собою нішевий аромат і носила його в кишені.

У руці — автомат. У кишені — нішевий парфум.

Для мене це був місток між попереднім і військовим життям. Мені здавалося, що вороття вже не буде. Що ти зачерствієш, забронзовієш в армії й повернешся зовсім іншою людиною.

світлина з цивільного життя

І косметика, яку мені надсилали друзі та бренди, що ще пам’ятали мене б’юті-редакторкою, теж була таким містком.

Ще одним місцем сили для мене стала EVA. Пам’ятаю Ізюм після деокупації. Усе розбомблене, без світла. І раптом читаю, що там відкрився магазин. До нього треба було їхати десь півтори години розбитою дорогою. Ми приїжджаємо, а там побиті вікна, розбите скло. Я подумала: «Як так? Його ж тільки відкрили». Так упала духом. Ми їхали туди ніби на зустріч із чимось хорошим, а виявилося, що нічого немає. А потім з’ясувалося, що магазин працює — просто вхід з іншого боку будівлі.

І це справді була розрада. Як тільки вибираєшся із чагарників, їдеш у EVA й купуєш усе, що пахне. Я досі пам’ятаю ту трояндову воду — у спеку вона була неймовірною. Купувала її, гелі для душу — усе, що давало відчуття свіжості.

Бо в армії в тебе буквально вбирається цей запах — солярки, мастила для зброї, диму. Навіть зараз форму майже неможливо повністю випрати — вона все одно пахне армією. Я просто відчувала, що пахну армією. І дуже хотілося перекрити цей запах чимось іншим.

Що допомагало тобі відновлювати ресурс у найскладніші моменти й повертатися до себе?

Ти черпаєш сили у своєму тилу — в людях, які тебе підтримують. Це друзі, які купили мені шолом. Українські бренди й дистриб’ютори, які пам’ятали, що я в армії, надсилали форму й допомагали екіпірувати мій підрозділ. Не те щоб армія нічого не видавала — нас забезпечували. Але речей, які ти могла носити, нормально в них виглядаючи й почуваючись, було дуже мало.

Я черпала сили в тому, що про мене пам’ятають, мене підтримують і в мене є тил, який мене тримає.

І звісно, мій чоловік. Ми познайомилися в армії — він був моїм командиром.

Це звучить романтично!

Насправді ця історія почалася не з кохання з першого погляду. Ми працювали пліч-о-пліч. Спочатку чоловік бачить у тобі фахівчиню, а не жінку. А коли якийсь час працюєш поруч із людиною, починаєш розуміти, що у вас однакові цінності, що вона мислить, як ти, і так само ставиться до роботи. Для мене це було найважливішим. Він завжди працював дуже серйозно та скрупульозно, ніколи нічого не робив абияк. І в якийсь момент ти бачиш у цій людині того, хто потрібен тобі для життя.

В армії ти дуже швидко або відсікаєш людей, або сприймаєш їх як «своїх».

Мій чоловік був для мене не лише командиром, а й найкращим психологом. Для нього це був уже третій прихід до армії, для мене — перший. Він пояснював, що зі мною відбуватиметься і як я почуватимуся в різних ситуаціях. Я сміялася, не вірила й казала, що такого не може бути. А потім усе ставалося саме так, як він говорив. Він підтримував мене на кожному етапі й завжди був на моєму боці — і як командир, і як чоловік.

Ольга із чоловіком

Яку пораду ти дала б жінкам, які лише збираються приєднатися до війська або нещодавно почали службу?

Коли я йшла до армії, один мій друг порадив мені нічого не брати близько до серця. Тому я б порадила жінкам не перейматися через сексизм, з яким вони можуть зіткнутися. Треба мати внутрішній стрижень, на який ти спиратимешся і який триматиме тебе в армії, попри все.

Бо по тобі б’є не лише ворог. Є ще застарілі сексистські догми, які можуть бити по твоїй мотивації й переконаннях, з якими ти прийшла до війська.

Вони битимуть — і ти маєш бити у відповідь, давати відсіч.

Останніми роками роль жінок у війську стає дедалі помітнішою. Які зміни ти вважаєш найважливішими?

Я бачу, як багато змінилося від 2022 року. Коли я йшла до армії, не можна було сказати, що ти їй справді потрібна. Тебе брали, бо бачили, що ти мотивована, але це виглядало приблизно так: «Ну, можливо, десь тебе прилаштуємо, щось робитимеш». Зараз це вже інша історія.

Не можна сказати, що ми подолали всі перепони, але це крок уперед. Жінки приходять до війська, навчаються, здобувають спеціальності, обіймають бойові й керівні посади. Коли я йшла, мені говорили: «Тебе тут ніхто не навчатиме. Ти маєш прийти вже з готовими знаннями». А де їх узяти, якщо жінки не проходять строкову службу? Я ж іду до армії саме для того, щоб навчитися й бути корисною.

Зараз армія вже зрозуміла, що жінки їй потрібні. Потрібне їхнє аналітичне мислення, досвід і навички, які вони здобули в цивільному житті й можуть принести у військо.

І дедалі більше командирів дивляться на жінку як на фахівчиню, а не думають: «Ну добре, подивимося, куди тебе прилаштувати. Може, на кухню».

Ми говоримо в межах проєкту «неВИДИМА», який покликаний зробити потреби жінок у війську помітнішими. Чи знайоме тобі відчуття, що про ці потреби знають, але майже не говорять?

Звісно. Щоб визнати проблеми жінки в армії, спочатку треба визнати, що вона жінка. А ти там часто просто «галочка» у штаті. Ніхто не дивиться, жінка це чи чоловік. Бачать прізвище — умовна Бондаренко — і галочку навпроти нього. Ти просто військовослужбовець без статі.

Але немає тумблера, який перемикає тебе між жінкою і військовослужбовицею. Ми залишаємося жінками.

Нам не байдуже, як ми виглядаємо і як почуваємося у формі. Колись я прочитала допис військовослужбовиці про два відчуття, які постійно супроводжують в армії: втому й дискомфорт. Тобі весь час щось натирає, десь тисне, щось заважає.

Мені хотілося б, щоб форму й екіпірування для жінок створювали за відповідними лекалами, з урахуванням жіночої анатомії. Щоб хоча б це відчуття постійного дискомфорту не переслідувало їх на службі. Утома все одно залишиться, бо ти працюєш 24/7 і вже не належиш собі. Але фізичний дискомфорт можна принаймні мінімізувати.

Чому такі проєкти важливі не лише як спосіб розв’язати конкретну проблему, а й як можливість зробити потреби військовослужбовиць видимими?

Тому що жінки в армії не завжди мають змогу сказати, що їм щось не підходить. Тобі можуть відповісти: «Ми ж видали форму. Що тебе не влаштовує? Ось у журналі стоїть галочка, ти за неї розписалася».

Такі проєкти стають голосом жінок, які не можуть озвучити проблему у своїй військовій частині чи бригаді. Або озвучують, але залишаються непочутими.

Важливо, щоб цей голос почуло суспільство і як тил допомогло жінкам у війську подолати цю проблему.

Що б ти сказала людям, які сьогодні вирішують, чи підтримати проєкт «неВИДИМА»?

Звісно, підтримати. Коли я приходила до магазинів EVA, там постійно були ініціативи для військовослужбовців. Ти заходиш у формі й чуєш, що тут збирають кошти на одну потребу, там допомагають жінкам, підтримують військо. І це дуже приємно. Ти відчуваєш, що справді щось відбувається, що ми поступово лупаємо цю скелю. Те, що сама ти не завжди можеш озвучити, тут говорять уголос і доносять до широкої аудиторії.

Я думаю про посестру, яка, можливо, одна на весь батальйон — як колись була я. Навколо неї на кілька кілометрів немає жодної іншої жінки, лише чоловіки. І можливо, підтримуючи проєкт «неВИДИМА», я підтримую саме її.