Чи існують другі половинки? Що каже психологія, нейробіологія та серіал «Друзі» про концепцію споріднених душ

Багато хто з нас виростає з переконанням, що десь у світі існує «та сама» людина — друга половинка, з якою життя нарешті стане повним і правильним. Попкультура підтримує цю думку, міфи її підсилюють, а інколи ми й самі хочемо в неї вірити, особливо коли стосунки здаються складними або хаотичними. Та чи має ця ідея справжнє підґрунтя і чи справді вона допомагає нам бути щасливішими? Про це розповідає психологиня-сексологиня Юлія Бокла.

У «Бенкеті» Платона один із персонажів розповідає міф про те, як Зевс розділив людей, щоб ослабити їх. І тепер ці люди шукають по світу свою другу половинку — бо без неї їм бракує повноти. Це, мабуть, найромантичніша оповідка у світовій філософії (якщо винести за дужки те, що насправді хотів нею сказати сам Платон). Та чи погодиться з цим сучасна культура? Адже в епоху максимальної самоактуалізації та постійного прагнення до розвитку здається, що інша людина вже не є таким необхідним складником щасливого життя.

Психологія споріднених душ

Платон був не єдиним, хто говорив про концепцію споріднених душ — її можна зустріти і у ведичній традиції, і в романах XIX століття. Очевидно, в жодній психотерапевтичній модальності ти не знайдеш ідеї «другої половинки», але є причини, з яких ми охоче віримо в цю концепцію.

• З одного боку, ми маємо потребу в безпечній прив’язаності. Це не обов’язково має бути романтичний партнер/ка, але часто це найочевидніший варіант.
• З іншого — це дозволяє нам додавати сенсу певним подіям. Оці всі «отже, нам не судилося» або «моя людина десь там чекає на мене» знижують тривогу та дають надію.
• А ще так ми можемо проєктувати свої очікування від себе на іншу людину (звучить не дуже приємно, знаю).

З точки зору нейробіології деякі стосунки дійсно можуть здаватися особливими, однак за цим відчуттям стоїть доволі банальна хімічна реакція в мозку (і так, механізм тут справді схожий на те, як утворюється залежність). Дофамін, окситоцин та серотонін — усе це сприяє тому, щоб ми відчували, що це «воно». А ще сприйняття зв’язку як чогось особливого й космічного часто трапляється в аб’юзивних стосунках — бо там додається «часткове підкріплення» (коли мозок сильніше реагує на те, де «винагорода» не гарантована).

Проблема других половинок

Саме по собі бажання мати споріднену душу не передбачає нічого поганого. Та все ж воно має певні небезпеки.

По-перше, ідея, що ваш союз «створений на небесах», може спотворювати наше сприйняття стосунків і закривати очі на речі, які нас не влаштовують. Тут можливе й плутання ідеального союзу зі співзалежними або аб’юзивними стосунками, і поступове накопичення невдоволення. Погане і те, і те.

По-друге, таке покладання на долю дещо знімає з нас відповідальність за те, як ці стосунки розвиватимуться, а отже, не спонукає до покращення. Як би неромантично це не звучало, стосунки — це постійна робота, у яку потрібно включатися. І покладатися тут на зовнішні чинники часто буває ризиковано.

То як насправді?

Я взяла ідею цієї статті з серіалу «Друзі», де Фібі згадувала про лобстерів, які утворюють стосунки раз і на все життя. Але ось сумний факт — лобстери насправді так не роблять.

Те, що ми можемо сприймати як «другу половинку», може бути результатом:

• нашого прагнення мати безпечну прив’язаність;
• активації системи винагороди в мозку;
• схожих цінностей та поглядів на життя;
• високого ступеню взаєморозуміння.

І всі ці речі — прекрасний фундамент для створення міцних стосунків. Тому не обов’язково пояснювати наявність (або відсутність) чудового партнера примхами долі. Адже хоча ми навряд чи народжені для певної людини, ми все ж народжені для глибокого зв’язку з іншими — і в наших руках його реалізувати.