OTOY: «Ми робимо музику між тривогами, блекаутами і втратами» — Generation Next

Незабаром у Києві стартує ATLAS Festival. Із цієї нагоди Cosmopolitan Ukraine разом з фестивалем запустив спецпроєкт Generation Next — серію діджитал-обкладинок та інтерв’ю з артистами, які вже сьогодні формують сучасну українську музику й зовсім скоро вийдуть на його сцену.

Новий герой Generation Next — OTOY. Його музика давно вийшла за межі звичних жанрових визначень: у своїх текстах артист говорить про війну, суспільство, кохання та внутрішні зміни, які переживає кожен з нас.

Ми поговорили з OTOY про відповідальність перед слухачем, покоління музикантів, яке створює музику між тривогами та блекаутами, новий реліз «Страхи» та про те, якою він хоче бачити українську сцену через десять років.

Тебе часто називають «голосом свідомого покоління». А як ти сам ставишся до цього визначення? Це комплімент, відповідальність чи ярлик, від якого іноді хочеться втекти?

Чесно — я до цього ставлюся спокійно, бо не я це придумав. Коли тобі чіпляють таке визначення, є спокуса почати йому відповідати, грати роль. А це найшвидший спосіб утратити те, за що тебе взагалі почали слухати. Я просто пишу про те, що бачу і відчуваю, і якщо це резонує з поколінням — значить ми проживаємо одне й те саме.

Відповідальність тут не в ярлику, а в тому, щоб не почати брехати. От від цього справді не можна тікати.

Якби тебе попросили описати своє покоління музикантів трьома словами, якими б вони були?

Чесність. Свобода. Витривалість. Чесність — бо ми більше не можемо собі дозволити пусті тексти, слухач одразу зчитує фальш. Свобода — бо нікого вже не тримають жанрові рамки: сьогодні реп, завтра спокенворд, післязавтра щось, чому ще нема назви. І витривалість — бо ми робимо музику між тривогами, блекаутами і втратами, і все одно робимо.

Багато хто сприймає тебе насамперед як артиста гострих соціальних тем. Але пісня «На двох» показала зовсім інший бік твоєї творчості. Наскільки для тебе сьогодні важливо говорити не лише про те, що болить суспільству, а й про те, що робить нас живими?

Мені здається, говорити тільки про біль — це теж своєрідна пастка. Війна забирає в нас не лише людей і міста, вона забирає здатність до ніжності, до простих речей. І коли ти посеред усього цього знаходиш сили сконцентруватися на близькій людині, поставити світ на беззвучний — це не втеча від реальності, це спротив їй. «На двох» саме про це: про виснаження і про спробу все одно давати любов.

Для мене зараз це так само важлива тема, як і соціальні, бо якщо ми розучимося бути живими, то за що тоді все?

Над чим працюєш зараз? Чого чекати від тебе найближчим часом?

Буквально сьогодні вийшов реліз «Страхи» — трек і кліп. Це дослідження того, як змінилися наші страхи: те, чого ми боялися до, виглядає майже смішно порівняно з тим, із чим живемо тепер. Далі хочу копати саме туди — у внутрішні стани, які ще не мають словника. Як звучить тривога, яка стала фоном. Як звучить адаптація. По саунду продовжую експериментувати, мені нецікаво сидіти в одному жанрі, цікавіше шукати звук під конкретну емоцію, а не навпаки.

Яку емоцію чи думку тобі найбільше хочеться залишити у слухачів після виступу на ATLAS Festival?

Я не хочу, щоб люди пішли з мого виступу просто з думкою: «Було круто». Хочу, щоб залишилося відчуття, що тебе почули — навіть якщо ти просто стояв у натовпі. Мої концерти будуються так, щоб людина пройшла через діапазон: від жорсткої енергії до моменту, коли можна видихнути і щось у собі відпустити. Якщо після виступу хоч комусь стане легше нести те, що він несе, — значить усе було недарма.

Якби через десять років хтось захотів зрозуміти, якою була Україна середини 2020-х, яку свою пісню ти порадив би послухати першою? І чому саме її?

«8 роздумів». Бо середина двадцятих — це вже не про шок перших місяців, це про адаптацію. Про те, як ти вчишся жити нормальним життя всередині ненормального: працювати, любити, планувати щось на тиждень уперед, коли не знаєш, що буде вночі. Це найчесніший документ того часу, який я міг зробити, — без пафосу і без героїзації, просто фіксація того, як ми є. Мені здається, саме це через десять років буде найважче пояснити — і найважливіше зрозуміти.

Якою ти хочеш бачити українську музичну сцену через десять років? І що, на твою думку, ми вже сьогодні робимо правильно, щоб це майбутнє стало можливим?

Хочу бачити сцену, яка не питає ні в кого дозволу. Де український артист за замовчуванням мислить світом, а не областю і де між андеграундом і мейнстримом є нормальний живий середній клас — артисти, які можуть жити з музики, не продаючи себе. Що ми вже робимо правильно? Ми перестали озиратися на схід — це головне. Ми будуємо власну інфраструктуру: лейбли, фестивалі, медіа, спільноти. І ми навчилися колаборуватися замість конкурувати за крихти.

Якщо втримаємо цей темп — через десять років розмова буде не про те, якою буде українська музика, а про те, на кого вона вплинула.

____________________________________________________

ФОТО: Катерина Абрашина
PR: @nolimits.pa