«Важливо робити можливості видимими»: відверта розмова з офіцеркою Нацгвардії Христиною Кудрявою

За кожною військовою формою стоїть значно більше, ніж просто екіпірування. Це щоденна служба, відповідальність, досвід і людина, яка має право на комфорт, безпеку та можливість залишатися собою. Саме особисті історії військовослужбовиць допомагають побачити те, що часто залишається непомітним. Тому EVA та Arm Women Now реалізують проєкт «неВИДИМА» за підтримки Cosmopolitan Ukraine. Його мета — не лише зібрати кошти на адаптовану зимову форму для жінок у Силах оборони України, а й привернути увагу до потреб наших захисниць, про які досі говорять недостатньо. 

Першою героїнею серії стала підполковниця Христина Кудрява, офіцерка розвідки окремої артилерійської бригади НГУ, яка служить із 2013 року. Ми поговорили про шлях, що колись здавався тимчасовим, про професійність, яка сильніша за стереотипи, про внутрішню опору та про те, чому інколи найважливіше — не втратити себе.

Христина Кудрява

Ви служите вже понад десять років. Чи пам’ятаєте, як почався цей шлях?

Пам’ять уже стирає багато історій, але я достеменно пам’ятаю, що штамп у військовому посвідченні отримала 19 квітня 2013 року — наступного дня після свого дев’ятнадцятиріччя. Це сталося ще до Революції гідності та війни 2014 року. Тоді були зовсім інші умови, інша армія, інші стереотипи та інше бачення жінки на службі.

Я завжди називала свою службу «лагідною воєнізацією». Це мала бути короткочасна історія, цікавий досвід, який я хотіла отримати. Так само як і моделінг, яким займалася тоді у Франківську задля підробітку. Насправді я не бачила себе ані моделлю, ані військовослужбовицею. Але, як каже моя улюблена військова приказка, немає нічого більш вічного, ніж тимчасове!

Чи пам’ятаєте свою першу військову форму?

Пам’ятаю як сьогодні. У мене, як і в усіх військових тоді, було дві форми: повсякденна — для щоденної служби й польова — для виконання бойових завдань. Повсякденну довелося повністю підганяти під себе. Спідниця була завелика, взуття незручне, піджак потрібно було перешивати в плечах. Без перешивання в ательє я просто не могла її носити.

З польовою формою було ще цікавіше. Вона була на багато розмірів більшою, ніж треба. Великі штани, стара шкіряна портупея, яка застібалася під грудьми, кітель, який треба було заправляти так, що кишені опинялися ледь не на рівні грудей. Вдягнути її вже було викликом. Ходити в ній — тим більше. Це було точно не про комфорт і не про мене.

Чому питання форми насправді настільки важливе?

Перш за все зовнішній вигляд військового — це один з елементів дисципліни. Усе має бути підібрано, сидіти ладно, по тобі. І що важливо, форма не повинна відволікати від виконання твоїх безпосередніх завдань. Саме для цього існують полігони та злагодження — щоб зрозуміти, чи екіпірування не заважає тобі працювати. Якщо ти постійно відволікаєшся на форму — щось не так. В ідеалі ти про неї просто не думаєш.

Це твоя друга шкіра. Саме так має відчуватися форма.

Як змінилося ваше розуміння жіночності протягом років у війську?

Коли я прийшла в армію, то справді жила в парадигмі, що жінка завжди повинна залишатися жінкою. Але з початком повномасштабного вторгнення і моїм рішенням стати офіцеркою це твердження для мене трансформувалося. Скажімо так, я еволюціонувала. 

Сьогодні я думаю інакше: людина повинна завжди залишатися людиною. Якщо у тебе є внутрішнє самоусвідомлення і тобі важливо його зберегти, ти маєш докладати зусиль, аби не втратити себе.

Було дуже багато ситуацій, коли мої хлопці виглядали значно краще й охайніше за мене. Але для мене це було абсолютно не принципово. Бо в певні моменти жирне волосся чи відсутній манікюр не мали жодного значення, тому що існували завдання командира, які потребували всієї уваги задля результату. 

Моє вміння тримати удар, мати силу, реагувати на ситуації — ось у чому я сьогодні бачу свою жіночність і прояв своєї особистості. 

Що допомагає вам залишатися собою?

Рефлексія. Я дуже часто повертаюся до ситуацій, які траплялися зі мною під час служби й у житті. Думаю про те, як я почувалася, які емоції проживала. Напевно, це і є той ключовий елемент, який допомагає не втрачати себе.

Пригадую історію, коли один з моїх військовослужбовців прийшов і сказав, що його хочуть повернути в попередній підрозділ — для цього потрібні були його особисте рішення і бажання. Аби переконати його, командир висунув цікавий аргумент: «Чи довго ти ще будеш у бабському підрозділі?».

Мене тоді дуже зачепила ця фраза. Але річ була зовсім не в тому, що його підрозділом керувала жінка. Річ була в тому, що ця людина добре виконувала свою роботу, приносила результат, і тому її хотіли повернути. Я пояснила хлопцю, що це не про «бабський підрозділ». Це про його ефективність і те, що він добре робить свою справу. Для мене це був момент, коли сексизм програв у конкуренції з професійністю. Тебе перестають сприймати як «дівчину-командира» і починають сприймати як сильного, рівного керівника. І щоб з тобою конкурувати, доводиться шукати інші аргументи.

Кучеряве волосся давно стало частиною вашого образу. Наскільки важливо навіть під час служби залишати речі, які нагадують про вас саму до війська?

Гадаю, у війську важливо залишати речі, які нагадують тобі, ким ти є. Саме це дає сили продовжувати боротися і робити те, що ти можеш робити найкраще. Історія з моїм волоссям — це історія прийняття себе. Як і багато підлітків мого покоління, я щодня його вирівнювала. А мама, яка теж має кучері, постійно дивувалася, навіщо я це роблю.

Лише з дорослішанням я зрозуміла, що це «моє». Воно мені личить найбільше. Іронія в тому, що на полігонах це виявилося ще й дуже практично. Не потрібно було вставати раніше за всіх, щоб укладати волосся. Просто заплести — і все. Для мене це історія про прийняття себе і розуміння своїх сильних сторін.

Що допомагає вам відновлювати ресурс?

Я люблю певні ритуали. Одним з таких для мене завжди була поезія. На початку повномасштабного вторгнення я вже перебувала в зоні бойових дій, а за кілька днів до того читала хлопцям вірші Іздрика. Це наш такий спільний спогад. Уже всі відпочивали, а в мене над ліжком був маленький ліхтарик, тож я прочитала декілька строф, які мені хотілося до них донести.

Коли вранці 24 лютого ми збиралися в укриття і потрібно було швидко вирішувати, що взяти із собою, я поклала в рюкзак не додаткові речі, а збірку поезії. Для мене вона стала символом можливості видихнути, прийняти реальність, у якій я опинилася, і знайти сили рухатися далі. Пізніше я перечитувала ці вірші під час обстрілів. Це теж була форма рефлексії. Тому що, як і будь-якій людині, тобі страшно. І треба знаходити точки опори.

Також відновлювати сили для боротьби мені допомагає пам’ять про моїх побратимів і посестер, зокрема полеглих. Я знаю, за що вони боролися, знаю, що вони віддали в цій боротьбі найцінніше, і продовжувати їхню справу, робити те, що роблю, — це, напевно, найвища мотивація, яка дозволяє мені не опускати руки.

А якщо говорити про маленькі речі, які допомагають відчувати себе собою?

У мене була поясна сумка. У ній лежали граната, турнікет і три б’юті-мініатюрки — туш, блиск для губ і гель для брів. Майже ніколи ними не користувалася. Але сама їхня наявність мене заспокоювала. Я точно знала, що поклала їх туди, коли збиралася на війну. І напевно, для мене було важливо зберегти цю маленьку частинку свого життя поза війною. Не тому, що мені хотілося фарбуватися в зоні бойових дій. Просто це було щось моє.

Водночас я не люблю ділити речі на суто жіночі чи суто чоловічі. У війську дуже швидко розумієш: важить не те, наскільки ти відповідаєш чиїмось уявленням про «жіночність» або «мужність», а те, як ти виконуєш свою роботу, чи можеш тримати відповідальність і бути ефективною там, де від тебе залежать інші люди.

Я командирка. І для мене це насамперед про роботу, рішення, відповідальність і людей поруч. Можуть бути моменти, коли я з манікюром. А можуть бути – коли я щойно чистила зброю, і руки в мастилі. І те, й інше — частина мого життя. Просто не варто з цього робити універсальні висновки про всіх жінок або всіх чоловіків у війську.

За останні роки роль жінок у війську стала значно помітнішою. Коли ви самі це відчули?

Мені здається, я досі це рефлексую. Коли бачу начальниць розвідки, командирок артилерійських розрахунків, операторок БПЛА, артилеристок, я розумію, наскільки багато змінилося. Коли я хотіла вступати до військового ВИШу у 2015 році, мені сказали, що дівчат навіть на психологію не беруть. І в той час я думала: «Ким я тоді взагалі можу бути в цій системі, якщо навіть у психологію не можна?»

Зараз у жінок набагато менше обмежень. Багато в чому завдяки тим захисницям, які ще з 2014 року виконували бойові завдання і згодом адвокатували відкриття бойових посад для жінок. Сьогодні у військовослужбовиць значно більше можливостей. 

Ми говоримо в межах проєкту «неВИДИМА». Чи були у вашому житті моменти, коли ви відчували, що потреби жінок у війську залишаються непомітними?

Я, напевно, сама була тією людиною, яка не визнавала власних потреб. Коли потрібно було голосніше сказати, що ця форма для мене завелика або що я можу виконувати завдання на певній посаді, я дозволяла стереотипам мене скеровувати. Тобто я сама була невидимою для себе. Саме тому так важливо робити можливості видимими.

Я пам’ятаю, як мені вперше привезли в зону бойових дій білизну — чоловічу... Бо в мене із собою була лише одна пара власної. Тож я просто намагалася знайти серед чоловічих розмірів щось, що якось триматиметься і не спадатиме під формою. Це дуже простий приклад. Але він добре показує, як працює видимість. Якщо про певну потребу ніхто не говорить, про неї просто можуть не подумати.

А фізіологія не залежить від стереотипів. Її потрібно враховувати перш за все для того, щоб люди могли ефективно виконувати свої завдання.

Чому, на вашу думку, такі проєкти, як «неВИДИМА», важливі?

Для мене «неВидима» — це проєкт, у якому оце «не» насправді за дужками. Я дуже вдячна вам як медіа і вашій команді за те, що проговорюєте речі, які для нас справді важливі. Такі ініціативи роблять видимими проблеми, про які можна було не знати або на які можна було не звертати увагу.

І водночас ці ініціативи допомагають вирішувати проблеми практично. Коли в дівчат з’являється форма, про яку вони можуть не думати під час виконання завдань, це справді змінює ситуацію.

Що б ви хотіли сказати людям, які зараз вирішують, чи долучатися до підтримки проєкту?

Дуже важливо розуміти кожному — ми всі в одному човні. І важливо бути про одне — про підтримку одне одного.

Саме це допомагає нам зберегти себе як особистості, нашу державу як цілісну і неподільну та показати світу, що немає такого зла, яке ми не можемо побороти.